У своїх роздумах перед проказуванням молитви «Ангел Господній» Папа Лев XIV поділився думками про те, що добро не завжди знаходить позитивну відповідь у світу, бо може заважати тим, хто не приймає його красу. Однак, Ісус заохочує залишатися вірними істині в любові.

Місія Ісуса, а також Його послідовників, не вистелена пелюстками, але є «знаком протиріччя». На це, як зазначив Папа Лев XIV, вказують слова Ісуса, записані в 12-й главі Євангелії від Луки, коли Він говорить про те, що прийшов кинути вогонь на землю.

Несприйняття послання любові

Промовляючи до кількох тисяч паломників, які в неділю, 17 серпня 2025 року, зібралися опівдні на молитву «Ангел Господній» на площі Свободи в Кастель-Ґандольфо, розташованій перед Апостольським палацом літньої папської резиденції, Святіший Отець підкреслив, що цими словами Господь передвіщає те, що Йому доведеться пережити в Єрусалимі. Там його заарештують, ображатимуть, битимуть, розіпнуть. Його послання, «хоч і говорить про любов і справедливість», буде відкинуте, а провідники народу «з жорстокістю реагуватимуть на Його проповідь». «Зрештою, багато спільнот, до яких звертався євангелист Лука у своїх писаннях, переживали такий же досвід, — пояснив Папа. — Це були, як розповідають нам Діяння Апостолів, мирні громади, які, попри свої обмеження, старалися якнайкраще втілювати в життя Вчителеве послання любові. Проте вони зазнавали переслідувань».

Все це, як зазначив Святіший Отець, нагадує нам про те, що добро не завжди зустрічає позитивну відповідь, ба більше, саме через те, що «його краса заважає» тим, хто його не приймає, той, хто його чинить, «натикається на жорстку опозицію». «Діяти в правді коштує, тому що в світі є ті, хто обирає брехню, і тому що диявол, користуючись цим, часто намагається перешкоджати діянням добрих», — мовив Лев XIV.

За прикладом мучеників

Ісус же, за словами Папи, заохочує нас, не піддаватися, з Його допомогою, цій ментальності, але й далі діяти для добра, нашого та всіх. «Він закликає нас не відповідати на сваволю помстою, а залишатися вірними істині в любові. Мученики дають цьому свідчення, проливаючи кров за віру, але і ми, за інших обставин і у відмінний спосіб, можемо їх наслідувати», — сказав Святіший Отець, наводячи як приклад ціну зусиль добрих батьків, які хочуть добре виховати своїх дітей: раніше чи пізніше вони мусітимуть зуміти сказати «ні», зробити зауваження, а це викликатиме страждання. Це ж, за його словами, стосується вчителя, духовної особи, політика, «що постановляють чесно сповнити свою місію», як і кожного, хто «старається послідовно, згідно з євангельським вченням, виконувати свої обов’язки». «Разом просімо Марію, Царицю мучеників, щоб допомагала нам бути за будь-яких обставин вірними та сміливими свідками Її Сина, та підтримувати братів і сестер, які сьогодні через віру зазнають страждань», — закликав Лев XIV, розпочавши проказування молитви «Ангел Господній».

Виступаючи перед учасниками весняної пленарної зустрічі Комісії Єпископатів Європейського Союзу, Державний Секретар Святого Престолу поділився деякими думками про виклики, які стоять перед континентом, згадуючи, серед іншого, про російську агресію проти України та її наслідки, необхідність захищати релігійну свободу та вести діалог з усіма задля спільного блага.

«Нашим обов'язком є бути поруч з українським народом, який зазнав несправедливої агресії, допомагати йому відповідно до можливостей кожного, а також закликати воюючі сторони і всю міжнародну спільноту докласти зусиль для досягнення швидкого і справедливого врегулювання», – наголосив кардинал Пʼєтро Паролін, Державний Секретар Святого Престолу, промовляючи до учасників пленарної зустрічі Комісії Єпископатів Європейського Союзу (COMECE), яка від 26 до 28 березня 2025 р. відбувається у італійському містечку Немі поблизу Риму на тему «Перспективи для Європейського Союзу в контексті нової каденції керівництва та в контексті поточних геополітичних змін». Делегати від католицьких єпископатів, які діють у країнах-членах ЄС, роздумують над необхідністю відновлення внутрішньої єдності Європи та над її бажанням бути глобальним гравцем на підтримку миру.

Боротися за справедливий і тривалий мир для України
Вітаючи учасників зустрічі, Державний Секретар Святого Престолу окремо згадав про владику Степана Суса та о. Вʼячеслава Гриненевича, SAC, які представляли католицькі Церкви з України. «Після виразного прохання Блаженнішого Святослава Шевчука, висловленого під час попередньої пленарної асамблеї, Католицька Церква з України відтепер представлена в якості спостерігача на пленарних асамблеях, і я радий їхній присутності тут сьогодні», – сказав він.

Говорячи про виклики, які стоять перед Церквою в країнах Європейського Союзу, кардинал Паролін не міг не згадати про те, що вже понад три роки в Європі триває «кривава війна, спричинена вторгненням в Україну Росії, яка пожинає тисячі загиблих і поранених та змусила величезну кількість людей до втечі, шукаючи притулку в країнах ЄС». «Святий Престол, як також COMECE, – нагадав він, – неодноразово чітко висловлювалися щодо цього конфлікту, закликаючи покласти край цій війні шляхом переговорів, до справедливого й тривалого миру, до пошани до міжнародного права й до спільних зусиль задля відбудови цієї мученицької країни».

Захист релігійної свободи
Представляючи різні сфери співпраці між Святим Престолом і комісією, кардинал Паролін згадав про справу застосування Загального регламенту захисту даних ЄС, зауваживши, що йдеться про делікатну тему, що зачіпає також питання релігійної свободи, зокрема, захисту метричних книг. «Одним з обов’язків єпископів, – зазначив він, – є саме захист свободи Церкви, що не суперечить, а в наші часи навіть є рівнозначним, захистові релігійної свободи загалом, роблячи внесок у будування Європи, яка, згідно з висловом Папи Франциска, буде “світською в здоровому сенсі, в якій Бог і Цезар розрізнені, але не протиставлені. Землею, відкритою на трансцендентність, де віруючий є вільним у тому, щоб відкрито сповідувати свою віру та пропонувати свою точку зору в суспільстві”».

Співпраця з інституціями
Згадуючи про минулорічні вибори до Європейського Парламенту і формування нових органів управління, а також про політичні зміни, що відбуваються в різних країнах, Державний Секретар Святого Престолу наголосив на тому, що єпископи повинні підтримувати «відкритий і щирий діалог з усіма політичними силами в світлі євангельського вчення». «Не може забракнути наших зусиль на захист життя від зачаття до природної смерті; на захист сім'ї, заснованої на подружжі між чоловіком і жінкою; на захист свободи батьків виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань; на захист гідності кожної людини, особливо найбільш уразливої: молоді, людей похилого віку, безробітних, іммігрантів і шукачів притулку», – наголосив кардинал Паролін, підкреслюючи необхідність вести діалог і співпрацювати з усіма на підтримку спільного блага, «шануючи також законну автономність політичної сфери».

Новий трансатлантичний контекст
Ще одним викликом, який стоїть перед континентом, Державний Секретар Святого Престолу назвав розуміння його політичної ролі в світі, який постійно та швидко змінюється. Зокрема, підхід до зовнішньої політики з боку нової адміністрації США підважує трансатлантичні стосунки, що розвинулися після 1945 року. Він зауважив, що оновлена Європейська Комісія поставила серед своїх пріоритетів конкурентоздатність і захист. «Хочеться побажати, щоб нові трансатлантичні стосунки стали нагодою для більшого колективного усвідомлення ролі та відповідальності, яку Європа має у світі, не піддаючись оборонній логіці та логіці простого переозброєння, яка стає прологом до закритості та нових конфліктів. Для нас, християн, існує єдиний людський рід, і ми всі є братами і сестрами, як наполегливо нагадав нам Папа Франциск у своїй енцикліці Fratelli tutti, тому турбота про благо власної країни, про благо Європи не звільняє від необхідності думати про благо всього людства і трудитися задля цілісного розвитку всіх», – зазначив кардинал Пʼєтро Паролін.

Сорокоусти ("грецькою мовою називаються "σαρανταλείτουργα" (саранталейтурга), що буквально перекладається як "сорок літургій" або "сорок молитв") є давньою традицією християнської церкви, пов'язаною з молитвами за душі померлих. Вони мають особливе значення в контексті віри, спільної молитви, а також у принесення дарів, не тільки духовних, але в тому числі матеріальних . Поняття «приносити дари» в релігійному контексті є не лише глибоким вираженням духовної відданості, любові та прагнення до спасіння, але й фізичним актом жертвувати!

Сорокоусти — це молитовне служіння, яке триває сорок днів і являє собою частину поминальних традицій церкви. Спочатку цей звичай мав мету допомогти душам померлих знайти мир і спокій у Божому Царстві, молячись за їхнє очищення і спокутування гріхів.

Ідея сорокоустів ґрунтується на старозавітній практиці посту і молитви, коли ізраїльтяни здійснювали певні обряди для очищення і помилування. Християнство, прийнявши цей звичай, надає йому глибше метафізичне значення: молитва за померлих є актом любові та єдності, що підкреслює загальне братерство в тілі Христовому.

Молитва Сорокоустів включає також приношення матеріальних дарів: Відвідування церкви з метою замовлення сорокоустів за померлого може також включати принесення матеріальних дарів — це можуть бути пожертви на храм чи благодійні цілі. Згідно з церковним вченням, матеріальні дари мають подвійне значення: вони використовуються для потреб церкви, а також є символом духовної жертви.

Приношення дарів у християнстві є не лише жертвою в буквальному сенсі, а й виразом вдячності та покори перед Богом. Згідно з Новим Заповітом, ми покликані приносити Богу свої серця та життя, а також матеріальні дари. «Всі ваші діла хай будуть зроблені з любов'ю» (1 Кор. 16:14) — цей заклик апостола Павла підкреслює важливість не лише духовних дарів, але й матеріального аспекту принесення.
На рівні літургійних традицій церковне приношення дарів відображає урочисту жертву, яку християни приносять Богові. Через ці жертви віруючі входять у спільність з Богом і один з одним.

Кожен сорокоуст є актом любові, співчуття та надії, що допомагає померлим, а також підтримує живих у їхньому духовному зростанні. Це символічне принесення дарів: ми не тільки молимося за тих, кого любимо, але й віддаємо частину себе в цей акт молитви та співчуття.

В умовах сучасної війни, коли людські втрати та страждання стають частиною нашої повсякденності, молитовна підтримка стає особливо важливою. Проте, в контексті війни, моління Сорокоустів можна адаптувати як спосіб допомоги не лише померлим, а й живим — нашим воїнам, що захищають країну.

Продукти (не тільки хліб, але й продукти консервовані, що можуть довго зберігатися), які приносять в рамках сорокоустів, можуть бути направлені на підтримку наших воїнів, тому принесімо ці дари, що стануть фізичним виразом нашої духовної жертви.

P.s. Підказка - приноси хліба на Панахиду чи Парастас є досить давнім у храмах, та хліб має здатність черствіти і тоді його викидають, знечінюючи його; у часі війни ми можемо принести різного роду продукти довшого зберігання і таким чином зробити діло милосердя щодо ближнього.

о. Любомир Костюк

У вівторок, 25 лютого 2025 р., у Ватикані оприлюднено Послання Папи Франциска на цьогорічну Чотиридесятницю, яка розпочинається у перший тиждень березня. Його тема «Прямуймо разом у надії» перегукується з гаслом Ювілейного року, в центрі якого — чеснота надії.

Дорогі браття й сестри!
Покаянним знаменням попелу на голові ми з вірою і надією розпочинаємо щорічне паломництво Великого Посту. Церква, мати і вчителька, запрошує нас приготувати наші серця і відкритися на Божу благодать, щоб з великою радістю відсвяткувати пасхальний тріумф Христа Господа над гріхом і смертю, як наголошував святий Павло: «Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1 Кор 15, 54–55). Бо Ісус Христос, померлий і воскреслий, є центром нашої віри і гарантом нашої надії на велику обітницю Отця, вже здійснену в Ньому, Його улюбленому Сині: вічне життя (пор.Ів 10,28; 17,3)[1].

На цю Чотиридесятницю, збагачену благодаттю Ювілейного року, я хотів би запропонувати вам деякі роздуми про те, що означає прямувати разом у надії, і відкрити заклики до навернення, з якими Боже милосердя звертається до всіх нас, як окремих осіб, так і спільнот.

Перш за все, прямувати. Гасло Ювілею «Паломники надії» нагадує про довгий шлях ізраїльського народу до обітованої землі, описаний у книзі Виходу: важкий шлях від рабства до свободи, задуманий і ведений Господом, Який любить свій народ і завжди зберігає йому вірність. І ми не можемо згадати біблійний вихід, не думаючи про багатьох братів і сестер, які сьогодні втікають від ситуацій страждання і насильства та вирушають у пошуках кращого життя для себе і своїх близьких. Тут виникає перший заклик до навернення, бо всі ми є паломниками в житті, але кожен з нас може запитати себе: яким чином я дозволяю цьому стану кинути мені виклик? Чи я справді в дорозі, а чи радше паралізований, статичний через страх і брак надії, або ж влаштувався в своїй зоні комфорту? Чи шукаю шляхів звільнення від ситуацій гріха і браку гідності? Було б доброю великопосною вправою зіставити себе з конкретною дійсністю якогось мігранта чи паломника і дозволити їй залучити нас, щоб відкривати те, чого Бог вимагає від нас, щоб бути кращими подорожніми до Отчого дому. Це добрий «іспит» для подорожнього.

По-друге, ми здійснюємо цю подорож разом. Прямувати разом, бути синодальними — це покликання Церкви[2]. Християни покликані долати шлях разом, а не як самотні мандрівники. Святий Дух спонукає нас виходити із замкнутості в собі та прямувати до Бога, до наших братів і сестер, ніколи не замикатися в собі[3]. Йти разом означає бути ткачами єдності, беручи за основу нашу спільну гідність дітей Божих (пор. Гал 3,26–28); це означає крокувати пліч-о-пліч, не топчучи і не пригнічуючи іншого, не плекаючи заздрості чи лицемірства, не дозволяючи на те, щоб хтось відставав чи почувався відторгнутим. Йдімо в тому ж напрямку, до тієї ж мети, вислуховуючи одні одних з любов’ю і терпеливістю.

Цього Великого Посту Господь закликає нас перевірити, чи в нашому житті, в наших сім’ях, в місцях, де ми працюємо, в парафіяльних чи чернечих спільнотах, ми здатні прямувати вперед разом з іншими, слухати, перемагати спокусу замикатися в нашій самодостатності та дбати лише про власні потреби. Запитаймо себе перед Господом, чи здатні ми, як єпископи, священники, богопосвячені особи та миряни, разом працювати на служінні Божому Царству; чи маємо гостинне ставлення, з конкретними жестами, щодо тих, хто до нас наближається, і до тих, хто перебуває далеко; чи даємо людям змогу почуватися частиною спільноти, а чи тримаємо їх на узбіччі. Ось у чому полягає другий заклик: навернення до синодальності.

По-третє, ми долаємо цей шлях разом в надії на обітницю. Надія, яка не розчаровує (пор.Рм 5,5), що є головним посланням Ювілею[4], нехай буде для нас горизонтом великопосної мандрівки до пасхальної перемоги. Як навчав нас Папа Бенедикт XVI в енцикліці Spe salvi, «людина потребує необумовленої любові. Вона потребує тієї впевненості, яка спонукає її сказати: „Ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім“ (Рм 8,38–39)»[5]. Ісус, наша любов і наша надія, воскрес[6], живе і царює в славі. Смерть перемінена в перемогу, й у цьому полягає віра та велика надія християн: у Христовому воскресінні!

Ось третій заклик до навернення: навернення надії, довіри до Бога та Його великої обітниці — вічного життя. Ми повинні запитувати себе: чи маю я переконання в тому, що Бог прощає мої гріхи? А чи поводжуся так, ніби сам можу себе спасти? Чи прагну я спасіння і призиваю Божу допомогу, щоб його прийняти? Чи я живу конкретно надією, яка допомагає мені прочитувати події історії та спонукає до зусиль на користь справедливості, братерства, піклування про спільний дім, дбаючи про те, щоб ніхто не залишився позаду?

Сестри і браття, завдяки Божій любові в Ісусі Христі ми перебуваємо в надії, яка не розчаровує (пор. Рм 5,5). Надія — це «якір душі», надійний і непохитний[7]. У ній Церква молиться, щоб «усі люди спаслися» (1 Тим. 2,4) і чекає, щоб у небесній славі поєднатися з Христом, її нареченим. Свята Тереза від Ісуса висловилась так: «Надійся, душе моя, надійся. Ти не знаєш ні дня, ні години. Чувай дбайливо, все минає на одному подиху, хоча твоя нетерплячість може зробити непевним те, що є певним, а довгим дуже короткий час» (Взивання душі до Бога, 15, 3)[8].

Нехай же заступається за нас Пресвята Діва Марія, Матір надії, та супроводжує нас під час великопосної мандрівки.

Рим, базиліка святого Івана на Латерані, 6 лютого 2025, спомин святого Павла Мікі та сподвижників, мучеників.

ФРАНЦИСК

______________________________

[1] Пор. Енцикліка Dilexit nos (24 жовтня 2024), 220.

[2] Пор. Проповідь під час Святої Меси з нагоди канонізації блаженних Джованні Баттісти Скалабріні та Артеміде Дзатті, 9 жовтня 2022.

[3] Пор. там же.

[4] Пор. Булла Spes non confundit, 1.

[5] Енцикліка Spe salvi (30 листопада 2007), 26.

[6] Пор. Секвенція Неділі Пасхи.

[7] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 1820.

[8] Там же, 1821.

Під час заходу в Посольстві Італії при Святому Престолі з нагоди чергової річниці Латеранських угод Державний Секретар Святого Престолу прокоментував, серед іншого, ініціативи та кроки, що стосуються пошуків шляхів для припинення війни в України, наголошуючи на тому, що для того, щоб бути стійким і тривалим, мир повинен бути справедливим.

У цій статті розглянемо думки Святих Отців про надію — одну з богословських чеснот, яка, за словами праведного митрополита Андрея Шептицького, «підносить душу, очищує, освячує, просвічує і є причиною того, що й серед недуги дістаємо бодай щось з Христового воскресення» [1].

Надія спонукає людину долати труднощі та спрямовує її до вищої мети. Апостол Павло наголошує на важливості надії як основи нашого спасіння: «Бо ми надією спаслися» (Рим. 8, 25). Вона надає сенсу життю, зміцнює у важкі часи (пор. І Пт. 1, 6) і провадить до любові Бога. «Лише Його любов, — зазначає Папа Римський Венедикт XVI, — дає нам можливість у наполегливій тверезості день у день не втрачати запалу надії в світі, який за своєю природою недосконалий» [2].

Святі Отці, як провідники християнської думки, запропонували багатогранне осмислення надії, наголошуючи на її важливій ролі в житті християнина. Їхні твори відкривають глибини роздумів про природу надії, її джерела та значення. Отці Церкви вважали надію Божим даром, який ґрунтується на незмінності Його обітниць і безмежній любові. Вона є дорогоцінним скарбом, що допомагає долати земні труднощі, спрямовує думки до Царства Божого й надихає на пошук єдності з Богом (пор. 1 Кор. 13, 12). Роздумуючи про це, св. Августин писав: «Коли я зʼєднаюся з Тобою всім своїм єством, для мене ніде не буде ні болю, ні печалі. Життя моє буде справжнім життям, сповненим Тобою» [3].

Поняття «Отці Церкви» закріпилося в епоху вселенських соборів першого тисячоліття, позначаючи тих, чий авторитет став мірилом для збереження правдивої віри. Їх поділяють на західних і східних. Східні Отці більше зосереджувалися на спогляданні таїн віри, тоді як західні прагнули раціонально осмислювати моральні й богословські питання. Скарбниця святоотцівської традиції є одним із найцінніших багатств християнської спадщини. У богословських, духовних і пастирських творах Отці Церкви заклали фундамент християнської віри та залишили майбутнім поколінням надійний орієнтир на шляху до Бога. Патристична традиція — це не просто зібрання текстів, а жива спадщина, яка й сьогодні зміцнює християн у вірі, надії і любові.

Занурюючись у ці безцінні джерела, ми відкриваємо не лише глибину богословських міркувань, але й багатство духовного досвіду, що веде до живої зустрічі з Богом. Святі Отці були не тільки богословами, а й пастирями, мучениками, містиками та духовними наставниками, які відповідали на виклики свого часу, формуючи світогляд на основі божественного Об’явлення. Наука Святих Отців виходить далеко поза межі їхньої історичної доби. Їхні роздуми над фундаментальними питаннями залишаються актуальними і сьогодні, допомагаючи кожному поколінню відкривати красу християнської віри та прямувати до святості. У творах Отців знаходимо також роздуми про християнську чесноту надії.

Надія як джерело витривалості
Так, християнський апологет Климент Олександрійський (150–215) наголошував на тісному взаємозв’язку між витривалістю та надією: «Витривалість спрямована на майбутню надію. Надія спрямована на винагороду та відновлення надії» [4]. Ці слова вказують на динаміку християнського життя, де надія є не просто пасивним очікуванням, а внутрішньою силою, що надихає до витривалості перед випробуваннями. У цій думці Климент солідарний з апостолом Павлом, який навчає: «Утиск виробляє терпеливість, терпеливість — досвід, а досвід — надію» (Рим. 5, 4). Як для Павла, так і для Климента, надія не є абстракцією, а конкретним очікуванням майбутнього сповнення Божих обітниць. А це звершення передбачає «винагороду» та остаточне досягнення Божої справедливості та спасіння. У Посланні до Євреїв знаходимо подібну думку: «Не покидайте, отже, цього вашого довір’я, бо воно має велику нагороду» (Євр. 10:35). Надія не розчаровує, бо вона ґрунтується на Божій вірності. Християнин здатний витримувати труднощі не тому, що сподівається на тимчасове полегшення, а тому, що дивиться вперед — на «Божу нагороду», яка перевершує всі земні страждання.

Надія у духовному житті
Роздуми про надію знаходимо також у творах святого Василія Великого (330–379). Святитель навчає, що надія у духовному житті допомагає витримати випробування та досягти спасіння. Вона укріплюється праведним життям, допомагає долати спокуси й приводить людину до вічної радості у Бозі: «Тільки в тих, які стараються жити по-Божому, спокуси світу не змогли знищити їхньої надії, мета не знецінила їхніх зусиль, бо досягли вічного й непорушного Царства Небесного» [5]. Надія тісно пов’язана з праведним життям і вічною нагородою.

Василій підкреслює, що лише ті, хто прагне «жити по-Божому», здатні зберегти надію, незважаючи на всі труднощі та спокуси світу (пор. Рим. 5, 3–5). «Спокуси світу» можуть знеохочувати людину, відводити її від Божого шляху та підважувати віру в Божі обітниці. Проте ті, хто живе боговгодно, не втрачають надії, адже їхня ціль — Царство Небесне — перевищує будь-які тимчасові труднощі. Власне ця правильна мета, на думку Василія Великого, і надає сенсу людським зусиллям. Царство Небесне — остаточна реалізація надії і ті, хто витримав випробування і зберіг надію, отримують вічне й непорушне Царство Небесне.

Надія на Бога
Василій Великий також глибоко розкриває сутність надії на Бога, підкреслюючи Його постійну присутність і готовність допомагати тим, хто чесно і щиро Його просить. Він заохочує ніколи не втрачати надії на Бога звертаючись у листі до вдови: «І нехай надія твоя буде в Бозі, і сподівайся на Його допомогу, знаючи, що якщо звернемося до Нього чесно й щиро, не тільки не відштовхне нас, а ще тої ж миті, коли промовлятимемо останні слова молитви, скаже нам: ось Я є біля вас» [6].

Святий Василій закликає покладати свою надію не на людські сили чи земні обставини, а виключно на Бога як єдине правдиве джерела надії, звертатися до Нього «чесно й щиро» у молитві. Святитель підкреслює, що Бог не бариться у своїй відповіді на нашу молитву, але відгукується тієї ж миті, як ми до Нього звертаємося. Це виявляє глибину Божої любові та Його близькість до людини.

Надія у скрутних життєвих обставинах
У скрутних життєвих обставинах Василій Великий закликає не впадати у відчай: «Тож не впадай у відчай через себе і через те, що твоя доля зараз зовсім не варта заздрощів, не відкидай остаточно благої надії. Піднеси душу свою до тих благ, якими вже обдарував тебе Бог, і до тих, які за обітницею приготовані на майбутнє. Насамперед, ти — людина, тобто єдина жива істота, створена Богом» [7]. На думку святителя, зовнішні труднощі, злидні чи відкинутість світом не можуть позбавити людину головного — її гідності перед Богом та надії на Його обітниці. Розпач — це спокуса, яка засліплює людину, не даючи їй побачити справжнє джерело надії.

Святий Василій нагадує, що головна велич людини полягає в тому, що вона є єдиною живою істотою, створеною Богом (пор. Бут. 1, 26). Людина, навіть у скрутних життєвих обставинах, залишається носієм Божого образу. Відтак він спрямовує наш погляд на світ навколо: земля, зорі, природа — усе це є Божими дарами: «Не спочиваєш ти на ложі зі слонової кістки, але є в тебе земля, яка набагато дорожча за слонову кістку, і є солодкий на ній відпочинок, короткий, але безжурний сон. Не під золотим спочиваєш дахом, але є в тебе небо, в якому невимовною красою мерехтять зорі. Втім, це все людське, тепер же скажу і про більше» [8]. Врешті Василій підводить до найголовнішого: «Заради тебе — Бог явився серед людей, заради тебе — роздавання дарів Духа Святого, знищення смерті, надія воскресіння, Божі повеління, які вдосконалюють твоє життя, Божі заповіді, що ведуть до Бога, Царство Небесне, приготоване для тебе, вінці праведності, призначені тим, хто не ухилявся від трудів доброчесності» [9]. На думку святителя, справжня надія не обмежується земним життям. Вона завжди спрямована до вічності, і це допомагає долати труднощі земного життя.

Надія у теперішньому
Святий Григорій Нисський (335–394) роздумує про надію в контексті його тлумачення Господньої молитви «Отче наш», коли пояснює значення слова «сьогодні» у проханні «Хліб наш насущний дай нам сьогодні»: «У цьому слові міститься інша мудрість; промовляючи це, ти повинен усвідомити, що життя людське одноденне. Власність кожного — лише теперішнє, а надія на майбутнє залишається невідомою: не знаємо, „що день може вродити“ (Прип. 27, 1)» [10]. На думку Григорія, життя людини є минущим і коротким, як сказано у Псалмі: «Чоловік бо — дні його, немов билина: квітне, мов квітка в полі» (Пс. 103, 15). Проте усвідомлення цієї правди не веде людину до розпачу, а навпаки, спонукає до довіри Богові, бо справжня надія полягає не в майбутніх земних планах, а в Божому провидінні, яке діє вже сьогодні. Св. Григорій звертає увагу на те, що власністю кожної людини є тільки теперішнє. Християнська надія не повинна будуватися на непевному майбутньому, а на Божій присутності в поточній миті. Прохання «хліб наш насущний дай нам сьогодні» виражає щоденну довіру до Бога. Ми не просимо про запас на роки вперед, а про необхідне для цього дня. Відтак справжня надія є у Бозі, який забезпечує наше «сьогодні».

Надія на воскресіння як джерело праведного життя
Святий Кирило Єрусалимський (317–387) розглядає «надію на воскресіння як корінь усякого доброго діла». Він показує, що віра і надія у воскресіння є тим фундаментом, який підтримує духовне життя людини, надихає її на добрі вчинки та зміцнює у терпіннях. «Корінь всякого доброго діла є надія воскресіння. Бо очікування нагороди зміцнює душу в добрій діяльності. Тому що всякий робітник охоче переносить труди, коли передбачає за труди плату, а в тих, які працюють і не бачать плати, передчасно з тілом знемагає і душа» [11].

Кирило Єрусалимський зазначає, що праведність має есхатологічну перспективу. Християнське життя набуває сенсу тільки в світлі воскресіння, яке дає впевненість у справедливій Божій відплаті. Очікування нагороди зміцнює душу. Надія на воскресіння дає людині силу долати труднощі та залишатися вірною Богові. Святитель наводить приклади робітника та воїна. Як робітник трудиться, знаючи, що отримає плату, так і християнин йде дорогою праведності, маючи впевненість у небесній винагороді. Подібно й воїн власне «в очікуванні нагороди охоче йде на ворогів; натомість ніякий воїн, перебуваючи на службі в нерозсудливого царя, який не дає плати воїнам за труди, не хоче померти за нього» [12]. У такий самий спосіб діє й християнин: він веде духовну боротьбу як воїн Христовий, знаючи, що Господь є справедливим Царем, який не залишить його без відплати. Надія у воскресіння робить людину сміливою перед випробуваннями, бо вона знає, що її зусилля не будуть марними.

Кирило Єрусалимський нагадує, що людина без віри у воскресіння приречена на погибель, бо не бачить сенсу у своїх зусиллях і легко піддається зневірі та гріху. Без Христового воскресіння, на думку святителя, життя здається безглуздим, а моральні зусилля — даремними. Натомість душа, яка вірить у воскресіння, належно береже себе, і прямує шляхом спасіння [13].

Хибна надія на земне багатство та справжня надія на Бога
Святий Йоан Золотоустий (347–407) порівнює хибну надію на земне багатство з істинною надією на Бога. Він показує, що багатство робить людину вразливою та неспокійною, тоді як довіра до Бога дає внутрішній мир і безпеку. Він порівнює людей, які покладаються на багатство, з горобцем у пустелі: «Ті, хто довіряє речам цього життя, перебувають не в кращому становищі, ніж горобець, який покладається на пустелю і є здобиччю для всіх. Люди, які покладають свою надію на гроші, подібні до цього. Як горобець потрапляє в пастку дітей через пташиний клей і капкан та безліч інших пристроїв, так і багаті через друзів і ворогів. Вони набагато вразливіші, ніж горобець, з багатьма, хто розставляє для них пастки, і, що більш безпосередньо, злими схильностями власної природи» [14].

Багаті люди, за словами святителя, перебувають у постійному страху: бояться ворогів і навіть друзів, які можуть їх зрадити. Побоюються закону та правителів, які можуть відібрати їхнє багатство. Постійно шукають способів сховатися та захистити свої статки, але продовжують залишатися у тривозі. «Вони прагнуть сховатися у темряві, намагаючись знайти морок ночі навіть серед білого дня, і вдаються до різноманітних способів маскування, щоб досягти цієї мети» [15].

Золотоустий показує, що багатство не приносить справжньої безпеки, а навпаки — робить людину ще більш вразливою. А добрі люди мають зовсім інший стан душі: їхній шлях «сяє, як сонце», вони «далекі від вибору інтриг і беззаконня, їхні душі спочивають» [16], бо вони довіряють не тлінним речам, а вічному Богові. Цікавим є те, що навіть грішники, які тримаються за «цей якір» (пор. Євр. 6, 19), тобто надіються на Бога, є непереможними. Йоан Золотоустий пояснює: «Бачите, це особлива ознака вибору на користь Бога, що хоч і обтяжені такими жахливими гріхами, вони все ще підтримуються Його люблячою добротою» [17]. Далі святитель проводить чітку паралель між довірою до людини і довірою до Бога: «Як той, хто довіряє людині, двічі проклятий, так той, хто довіряє Богу, благословенний. Тож відірвіться від усіх цих речей і тримайтеся за цей якір… і завжди залишатимемося з очима, зверненими до Нього» [18]. Тому справжня надія виражається не у володінні багатством, а у довірі до Бога.

Надія як протилежність відчаю
Пояснюючи Псалом 117 Йоан Золотоустий розкриває суть надії на Бога як протилежність відчаю. За його словами, надія на людей є слабкою і небезпечною, тоді як надія на Бога є твердою, безпечною і непохитною. «Пророк каже: „Проклят той, хто уповає на людину“ (Єр. 17:5). Немає нічого слабшого за таку надію: вона слабша за павутиння; і не тільки вона слабка, але й небезпечна, — це знають усі ті, які надіялися на людей і загинули разом з ними. Навпаки, надія на Бога не тільки тверда, але й безпечна, не підвладна жодній зміні. Тому Павло і сказав: „надія ж не засоромить“ (Рим. 5, 5)» [19].

Отже, надія на людей призводить до розчарування та відчаю, а надія на Бога — це тверда і непохитна опора. Вона не приносить розчарування, бо не залежить від обставин чи людської непостійності, але, вкорінена у Божій вірності та всемогутності, стає джерелом внутрішньої сили у важкі часи.

На думку Йоана Золотоустого, розчарування з’являється не тому, що Бог зрадив, а через те, що людина ослабла у своїй надії на Бога: «Але я, скажеш, надіявся і засоромився. Не обмовляй, чоловіче, не супереч божественному Писанню; якщо ти засоромився, то, звичайно, тому, що не надіявся, як належить, ослаб, не дочекався кінця, став малодушним» [20]. Тому святитель закликає не падати духом перед жодними лихами і завжди зберігати надію, яка допоможе стояти твердо серед небезпек. Таким чином, надія виявляється саме тоді, коли людина залишається незламною серед випробувань і не дозволяє відчаю заволодіти її серцем.

Надія як наслідок доброчесного життя
У Бесіді на Послання до Римлян святий Йоан Золотоустий розглядає зв’язок між доброчесним життям і надією, наголошуючи, що справжня надія «в Богові, і тому вона певна і непохитна» [21]. Святитель пояснює, що витривалість у труднощах і скорботах формує добрий характер, який у свою чергу зміцнює надію: «Витривалість породжує характер, який певною мірою сприяє тому, що має прийти, оскільки він надає силу надії, яка є в нас. Адже ніщо так не заохочує людину надіятися на благословення більше, як сила доброго характеру» [22].

Далі Йоан Золотоустий стверджує: «Ніхто, хто провадить чесне життя, не втрачає впевненості щодо майбутнього» [23]. Це означає, що людина, яка живе праведно, має мир у серці і впевненість у Божій опіці. Вона не боїться того, що буде, бо знає: якщо живе згідно з Божою волею, то їй немає чого боятися.

Святитель розрізняє дві форми надії. Людська надія — це ілюзія, оперта на минущі речі (багатство, владу, людські обіцянки). Божественна надія — це певна і непохитна віра у Божі обітниці: «Чи справді наше благо полягає в надії? Так, але не в людських надіях, які часто зникають і залишають лише збентеження. Наша надія — в Богові, і тому вона певна і непохитна» [24].

Непохитність надії праведника
Папа Римський Григорій Великий (540–604) акцентує увагу на непохитності надії праведника, яка є важливим аспектом духовного життя. Він порівнює праведників і нечестивців, щоб показати глибину духовної боротьби, де надія праведника стає ключем до перемоги над спокусами цього світу: «Коли нечестивці чинять зло добрим людям, вони радіють успіху обману, коли бачать, що похитнулася надія всередині праведників. Адже вони вважають найбільшим досягненням поширення своєї омани, бо їм потрібні союзники в погибелі» [25].

Нечестивці, що чинять зло добрим людям, намагаються підірвати надію праведних. Вони радіють, коли бачать, що надія праведника похитнулася, і вважають це знаком своєї перемоги. Їхні маніпуляції, обмани і жорстокі вчинки спрямовані на те, щоб посіяти сумніви та спокусити праведників, намагаючись підкорити їх зневірі.

Григорій Великий навчає, що надія праведника є міцною і непохитною. Вона не піддається жодним ударам і не схиляється до зла чи неправди. Її не можуть зламати жодні труднощі, і це страшенно дратує нечестивих. Святитель пояснює це так: «Але коли надія праведника вкорінена всередині і не схиляється щонайменше до зовнішнього зла, тоді бентежиться душа нечестивих — їхня нездатність досягти найпотаємніших глибин того, кого вони намагаються вразити, змушує їх від сорому червоніти; жорстокість їхня не досягла очікуваного» [26].

Папа Григорій Великий вказує на те, що справжня надія праведника є стійким довір’ям до Бога. Коли праведник розуміє, що Бог є його надією, він не тільки переживає труднощі цього світу, але й вірно дотримується Божих заповідей і пам’ятає про обітниці Бога, навіть коли зло навколо намагається похитнути його віру.

Надія як шлях до подолання пристрастей
Цікаві думки про надію знаходимо також у сучасника папи Григорія Великого Йоана Ліствичника, ігумена Синайського монастиря, який розважає про цю чесноту в контексті свого аскетичного вчення і показує, як надія провадить вірного до очищення і подолання пристрастей, Він пише: «Непохитна надія — це двері безпристрасності; дія ж протилежна цьому сама по собі зрозуміла» [27].

Покладаючи надію на Бога, душа через аскезу і життя у Святому Дусі долає спокуси «цього світу», залишаючись вірною Богові. Непохитна надія є основою для цього духовного стану. Вона вказує на вічне благо і Божественне спасіння, що є метою всього життя християнина. Той, хто живе з непохитною надією на Бога, розуміє, що пристрасті віддаляють від Бога і прагне очиститися від них через молитву, покаяння, аскезу та духовну боротьбу. Якщо ж у людини немає твердої надії на Бога, то її серце відкривається для негативних впливів, які призводять до душевних тривог, страхів, агресії, спокус та гріховних бажань. Забуваючи про своє справжнє призначення, вона піддається пристрастям, що ведуть її до духовної загибелі.

Надія, якщо вона присутня у духовній боротьбі, робить нас сильнішими супроти зовнішніх і внутрішніх спокус, допомагає нам їх перемагати й очищатися від пристрастей. Вона є тим «духовним щитом», який оберігає нас від падінь і допомагає залишатися вірними у вірі та любові до Бога. За словами Ліствичника: «Надія — це збагачення невидимим багатством. Надія — це безсумнівне володіння скарбом ще раніше за отримання скарбу. Надія — це заспокоєння в трудах, вона — двері любови. Вона вбиває відчай, вона — запорука майбутніх благ. Зубожіння надії — це знищення любови. З надією пов’язані наші труди. На ній будуються наші подвиги, її оточує Божа милість» [28].

Жива надія християн — Воскреслий із мертвих Ісус Христос
Преподобний Ікуменій Тріккський (Фракія, Х ст.) підкреслює важливу різницю між надією, що була в праотців, і живою надією, яку приносить воскресіння Ісуса Христа. Наша віра в Христа дає нам ту непохитну спадщину, яка виражається в надії. Ця християнська надія є не така, яка була у супутників Мойсея, які сподівалися з його допомогою успадкувати Ханаанську землю. Прямуючи через пустиню до Ханаану, юдейський народ також був ведений надією, але їхня надія була пов’язана з земним, тимчасовим, матеріальним благом. Ця надія була тлінною, бо стосувалася тимчасових благ земного життя, і, навіть успадкувавши обіцяну землю, юдеї не отримали вічного задоволення. Натомість наша християнська надія є справжньою, непохитною і вічною, бо ґрунтується не на земних досягненнях, а на обітниці Бога про спасіння через Ісуса Христа [29].

«Жива надія», про яку говорить Ікуменій, випливає з події воскресіння Ісуса Христа, яка відкрила новий вимір надії не тільки на земне життя, а й на вічне спасіння. Оскільки Христос переміг смерть, надія стає живою і непохитною, адже вона вже не залежить від людських зусиль чи тимчасових умов, а від Божого дару. «Що живить її (надію)?» — запитує Ікуменій і відповідає: «Воскреслий із мертвих Ісус Христос. Адже Він, воскреснувши серед них, удостоїть цієї ж самої надії і тих, хто через віру в Нього прийде до Нього. Отже, нагорода — це жива надія, спадщина нетлінна і незаплямована, що зберігається не на землі, як у праотців, але на небесах» [30]. Ця жива надія є небесною спадщиною, яка не підлягає часу ні зітлінню, і приготована для тих, хто живе в Христі. Це вічне життя і вічна радість в Божому Царстві, яке буде належати всім, хто тримається цієї надії через віру в Христа.

Висновок
Святі Отці одностайно підкреслюють, що справжня надія не спирається на людські зусилля чи матеріальні блага, а базується на Божій вірності та незмінності Його обітниць. Вони застерігають від хибної надії на багатство, владу чи людські обіцянки, які є минущими й ненадійними. Лише довіра до Бога дає справжній мир і щастя, незалежно від життєвих обставин.

Їхні думки залишаються актуальними і в сучасному світі, де люди часто шукають стабільності в матеріальних речах, соціальному статусі чи технологічному прогресі, але все це не може дати справжнього спокою й упевненості. Надія, про яку говорять Святі Отці, — це не втеча від реальності, а богословська чеснота, яка допомагає вистояти перед труднощами, долати страх і зневіру. Святі Отці своїм життям і словом свідчили про силу непохитної надії. Їхня мудрість і сьогодні залишається для нас джерелом натхнення, допомагаючи краще зрозуміти сенс життя та зміцнитися в надії.

Оргкомітет Ювілейного 2025 року Божого

Відділ Комунікацій Апостольського Екзархату: https://surl.li/mksmur

[1] Андрей Шептицький, До недужих, 1934 // Твори морально-пасторальні, т. LVI-LVIII, Рим 1983, с. 156.

[2] Венедикт XVI, Енцикліка SpeSalvi(«Спасенні надією»), 2007, п. 31.

[3] Августин, Сповідь, X, 28, PL 32, 806.

[4] Климент Олександрійський, Стромати, IV, 22, PG 8, 1355.

[5] Василій Великий, Лист 18, PG 32, 284.

[6] Василій Великий, Лист 174, PG 32, 652.

[7] Василій Великий, Гомілії 3:6, PG 31, 212.

[8] Там само.

[9] Там само, PG 31, 213.

[10] Григорій Нисський, Про молитву Господню, 4, PG 44, 1176.

[11] Кирило Єрусалимський, Катехитичні слова, 18:1, PG 33, 1017.

[12] Там само.

[13] Там само.

[14] Йоан Золотустий, Бесіда на Псалом 10, 3, PG 55, 143.

[15] Там само.

[16] Там само.

[17] Там само.

[18] Там само.

[19] Йоан Золотоустий, Бесіда на Псалом 117, PG 55, 331.

[20] Там само.

[21] Йоан Золотоустий, Бесіди на Послання до Римлян, 9:2, PG 60, 468.

[22] Там само, PG 60, 469.

[23] Йоан Золотоустий, Бесіди на Послання до Римлян, 9:3, PG 60, 469.

[24] Там само.

[25] Григорій Великий, Моральний коментар на Йова, VII, 31:46, CCSL 143, 369.

[26] Там само.

[27] Йоан Ліствичник, Ліствиця 26:188.

[28] Йоан Ліствичник, Ліствиця 30:28–31.

[29] Ікуменій Тріккський, Коментар на 1-ше Послання Апостола Петра, PG 119, 516.

[30] Там само.