Установивши нині таїнство Тіла й Крови, Господь повелів, щоб його звершували святі апостоли, а святі апостоли повеліли в святій Церкві, в якій Він перебуває і діє. Свята Церква закликає до святого причастя завжди та всіх, зокрема в час святих постів, а особливо у святу Чотиридесятницю, коли всі служби правляться для того, щоб підготувати вірних достойно приймати Христове Тіло й Кров.
На сьогодні припадає, до речі, ось який гіркий спомин: юдейські старійшини зібралися в домі Каяфи й розмірковували, як би підступом узяти Господа Ісуса та віддати Його на смерть. І тоді, прийшов до них один із дванадцяти апостолів, Юда Іскаріотський, і каже: «Що хочете мені дати, і я вам Його видам?» Вони дали йому тридцять срібняків. Коли я прочитав це в Писанні, моя душа обурилася і на старійшин, і на Юду. Куди дивилися старійшини, що стягнули на себе і на народ вину Боговбивства і кару за це? Як міг Юда зважитися на такий учинок, якщо завжди був близько до Господа й виразно бачив відображену в Ньому повноту божества.
У святу Велику п'ятницю. – Про страшні страсті Господа нашого Ісуса Христа
Браття і отці! Коли благочестива людина роздумує про святі страждання Господа нашого Ісуса Христа, то завжди і в усякий час вони викликають у ній розчулення і сльози і приводять душу до глибокого смирення. З особливою ж силою це переживається у ці святі дні, коли все звершилось. Що саме? Рада, скликана для винесення смертного вироку; ув’язнення, коли Його взяли, зв’язали і потягнули на суд, як злочинця; Його предстояння на суді перед Пилатом, тортури і допит, коли Його водили по інших судах до Ірода, Анни й Каяфи, протягом цілої ночі – биття в лице, опльовування, насмішки, наруга, зішестя на хрест, прибивання рук і ніг, прийняття жовчі й оцту, проколення ребра та інше.
Христос був жорстоко катований, розп’ятий і помер. Чи цього очікували Його сучасники? Хтось так, а хтось ні. Чи очікував цього Юда? Згідно з Євангелієм від Матея, виглядає, що ні, бо каже євангелист: «Побачивши, що його засудили, розкаявся» (27, 3). З цього тексту випливає, що Юда зраджував Учителя не для того, щоб Його засудили, а з якоюсь іншою ціллю – можливо, щоб спровокувати повстання. А побачивши, що Господь не чудодіє, своєю могутньою силою обороняючись від супротивників, а просто піддається на всі знущання, а зрештою на засуд, розкаявся у тому, що видав Його. Чи цього очікував Петро та Йоан, які пішли слідом за схопленим Ісусом? Мабуть вони до останнього сподівалися, що цього не трапиться. А Мати? Чи мала Вона відчуття, що цей обіцяний Симеоном меч болю (пор. Лк 2, 35) буде настільки гострим? Чи плекала надію, що Той, «царюванню якого не буде кінця» (пор. Лк 1, 33), все ж не дозволить земним царям Його умертвити?
Віримо ми чи ні, що Христос справді воскрес із мертвих? Певно не дуже. Бо якби ми вірили, то чи святкували би ми Його Воскресіння так, як святкуємо? Якби ми справді вірили, що Христос встав із мертвих і перебуває з нами, чи могли б ми у день Його перемоги над світом так неправдиво і лицемірно святкувати цю радість? А чому неправдиво і лицемірно, спитає хтось. А тому, що наше правдиве святкування зводиться у кращому випадку до більше чи менше уважної і щирої молитви у храмі в неділю ранком, а в гіршому випадку взагалі не має місця у торжестві Пасхи. Чому? Тому що після кількох годин, проведених у храмі (в найкращому випадку!), ми забуваємо, що Христос воскрес і починаємо святкування чогось невідомого, що можна назвати розвагою заради розваги з розпиванням немалої кількості п’янких напоїв, з музикою та танцями… Чи це можемо назвати святкуванням Великодня? Та ні.
Страсний тиждень – наші останні кроки в сорокаденній великопісній мандрівці. У цей період багато з нас зосереджуються на самих собі і на тому, як провели піст. Не варто цього робити, бо не ми є головними дійовими особами подій, які спогадуємо впродовж і Великого посту загалом, і Страсного тижня зокрема.
Більше матеріалів з архіву Новин, Статей та Життя парафії
