Парафія святих Сергія і Вакха - це особливий храм для українців у Римі. Попри його невеликі розміри, він посідає масштабне місце у духовному житті синів і дочок України, які живуть в Італії. Втім, ця парафія також є відкритою на знаки часу. У період пандемії, священнослужителі із громадою активно застосовували новітні технології, щоб бути ближче до людей, попри ковідні загрози. Від початку повномасштабної війни, тут не припиняється волонтерська діяльність, а храм став духовним прихистком та розрадою для численних біженців. Ми попросили віцепароха парафії св. мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Превсвятої Богородиці у Римі, отця-доктора Руслана Сідельника розповісти чим ця парафія живе нині і які основні цілі ставить перед собою.
– Коли і за яких обставин Ви вперше потрапили до парафії св. Сергія і Вакха?
– Я приїхав до Рима у серпні 2013 року на навчання на ліцензіатській програмі після закінчення семінарії. Це були студії у Папському Григоріанському університеті (Pontificia Università Gregoriana). Два роки я жив у Колегії святої Покрови, і після цих двох років, коли нас перевели до колегії Руссікум (Russicum), почав мати більшу справу з парафією Сергія і Вакха. У 2015 році у жовтні мене рукоположили у диякони, і, оскільки у Римі завжди була проблема з відсутністю дияконів, то мене відразу залучили до парафіяльного життя парафії святих Сергія і Вакха. Ця парафія насправді завжди була центром богослужбового життя Української Церкви в Римі. Її часто відвідувало багато єпископів, які приїздили у справах в Апостольську столицю чи на Синоди єпископів, як і також було багато священників. Архиєрейські Літургії, коли було потрібним служіння диякона – це були моменти мого знайомства з парафією. Вже пізніше, через 9 місяців, коли я отримав пресвітерську хіротонію, отець Іван Кулик (тепер – єпископ Кам'янець-Подільської єпархії УГКЦ) запросив мене допомагати при парафії.
Січень 2016 року
– І які Ваші враження були, коли Ви почали здійснювати служіння при парафії?
– Парафія завжди була жива. В ній багато молилися, Богослужень відбувалося достатньо і, можна б сказати, велися вони – якісно. Служби, які тут відбувалися, їхній і спів, і наповнення були такими глибокими, що могли би позаздрити катедральні собори та монаші спільноти в Україні – оскільки попередні парохи та віцепарохи вкладали дуже багато зусиль у духовний розвиток парафії.
– Розкажіть, які тоді були умови, коли ви туди приїхали? Який там був стан?
– Студентами ми часто приходили до парафії, щоби бути з нашими людьми. Це було для нас досить природно і дозволяло переживати не лише атмосферу навчання в Римі, але й реальне парафіяльне життя. Ми прагнули не втратити цього зв'язку з людьми, якого нам як студентам насправді бракувало.
– Стосовно священників, які виконували служіння на парафії, чи вони змінилися?
– Коли я прийшов до парафії, то застав тут парохом владику Івана (на той момент ще священника – отця Івана), і отця Дмитра-Петра Квича. За той час, поки я тут був, змінився віцепарох: ним став отець Тарас Остафіїв, теперішній парох. Завжди так було, що ця парафія притягувала священників. Ми тут чулися у центрі українства в Італії. Наприклад, йдеться про отців-студитів, які регулярно приходили: була Літургія о 7:00, і неї долучалися всі отці-студити, які навчалися у римських університетах. Крім того, були священники з діаспори, яким розходилося, щоби чути українську мову і могти її практикувати. А парафія Сергія і Вакха була – і надіємось, залишиться – для цього ідеальним місцем.
– Коли ви прийшли на парафію віцепарохом, то як часто здійснювалися Богослужіння на той момент? Чи велася катехизація?
– Парафія завжди була різнобічна. В ній уділялася особлива увага Богослуженням, цим особливо опікувався особисто владика Іван. Ця ж увага стосувалася і катехизації усіх вікових груп парафіян. Коли ми з о. Тарасом перейняли парафію, то продовжили ці ініціативи.
Ця парафія була постійним містком між українцями та італійцями Рима, між Українською та Італійською Церквою. Тому наша римська парафія – бо ми юридично належимо до Римської єпархії Вселенської Церкви – завжди була таким представником українства перед Церквою Рима, єпархією самого Папи. Саме тому ми завжди намагалися зробити все, що від нас залежало, щоб наша українська громада у Римі не закрилася сама у собі. Не створила би собі вигідного гетто гарного українства, щоб не залишитися у рамках традиційності, а бути відкритими на життя міста та Церкви Рима. Тому ми постійно брали участь у молитвах з Папою, різноманітних прощах тощо. Це дозволяло не залишитися на периферії всіх добрих речей, які відбуваються у Римі.
Також наша парафія взяла активну участь у Синодальному Шляху, який Папа проголосив для всієї Вселенської Церкви. Це був дуже гарний досвід для нас, священників, оскільки це дозволило трохи більше спілкуватися з парафіянами, дізнатися, чого вони потребують.
– У чому виявився цей Синодальний Шлях конкретно у Вашій парафіяльній громаді?
– Синодальний шлях – це розроблена програма церковної активності, чи краще сказати – заохочення до активного голосу всіх членів церковної громади. На першому етапі вона складалася з 5-7 зустрічей на основі Заповідей Блаженств (Мт. 5,3-12), у яких розкривалися різні теми, що могли бути дотичними до життя мігрантів. Зокрема, стосувалися питань їхнього життя між собою, їхнього спілкування, наскільки вони змогли інтегруватися у італійське суспільство, їхніх розчарувань, здобутків та способів ними послужити своїм ближнім.
– Які відбувалися прощі парафіяльні, святкові заходи з нагоди національних та релігійних свят?
– Завжди у парафії проводилися дві найбільші прощі – до міста Барі, де знаходяться мощі святителя Миколая, і так само проща до Люрду. Мої перші прощі до Люрду я відбував з отцем Іваном Куликом. Коли його обрали єпископом, я вже мав самостійно супроводжувати цю прощу до Люрду. Тоді мав певний страх супроводжувати велику кількість людей на прощу, і владика мене заспокоїв словами: «Ти вже багато років їздиш на прощу і все знаєш». Це було немовби символічним жестом передавання тих людей моїй священничій опіці.
Окрім цього, щороку, ще до карантину, відбувалися прощі до самого міста Рима. Вони були у контексті Різдвяних свят, коли в Італії ще вихідні – 26 грудня (свято первомученика Стефана за григоріанським календарем).
– Чому для парафіян настільки важливими є ці прощі?
– Ми завжди старалися знаходити золоту середину між богослужбовим життям парафії, яке ніколи не можна відкласти убік, занедбати через релігійні паломництва, але також робити такі спільні речі як прощі. Вони допомагають людям відволіктися від праці, того місця, де вони проводять часто надто багато часу, від особистих переживань, і могти принести свої турботи в Божу присутність у тих відпустових місцях. Водночас ми старалися не створювати паралельного життя на парафії, коли є одні, які постійно моляться, а є інші, які їздять у прощі. Ми старалися завжди поєднувати і одне, і інше.
– Опишіть Ваших парафіян? Ким вони працюють у Римі? Якого вони віку тощо? Як вони виявляють себе у житті парафії – хори, братства, сестринства?
– Наші парафіяни – це люди дуже різних вікових категорій, різних життєвих досвідів, з різним рівнем освіти та зайнятості. Багатьох із них життя змусило залишити рідний дім, щоб матеріально допомогти своїм родинам. Їхня праця є дуже різна. Більшість праці стосується допомоги літнім людям, хатньої роботи (прибирання, готування їжі). Також ми маємо дуже багато студентів у Римі, які мають різні види підробітку.
Зараз з’явилася нова «категорія» наших парафіян, якщо так можна назвати, ця категорія – це біженці з України, яких можна (образно) поділити на дві підгрупи – це є одні, які мають свої сім'ї тут, тобто когось із родичів, які їм допомогли десь більш-менш інтегруватися; але так само є багато людей, які приїхали до Італії як у певну невідомість, тобто вони себе так само шукають – це часто стосується парафіяльного життя чи навіть простих розмов, заради того, щоби бути з українцями, щоби могти поговорити, висловитися.
Якби порівняти з якоюсь українською парафією, то тут дуже багато різних нюансів. Є так само сім’ї українсько-італійські – це ще інший виклик для нашої парафіяльної спільноти, над яким ми працюємо.
– Отже, які є Ваші пріоритети в душпастирстві у цій парафії, на чому Ви найбільше акцентуєте свою увагу – особисто Ви?
– Ми отримали парафію, яка справді молиться – людей, які люблять молитися. Насправді, скажу з усією чесністю, – я ніколи не думав собі, що парафіяни можуть настільки надихати до того, щоби підтримувати цей молитовний ритм. Тобто я завжди казав, що інколи, коли тобі є ліньки і вже нічого не хочеться, то пригадуй собі людей, які здалеку приїжджають, недосипають заради того, щоб швидше встати і прийти на якесь із Богослужінь – і вони це роблять. Тобто ми отримали парафію, яка молиться, яка любить молитися, яка є справді такою, яку можна поставити в приклад.
Натомість я більшу увагу в своєму служінні уділяв катехизації і такому старанню трошки особистісного зросту самих людей як християн, зростанню парафіян як християн – в тому значенні, що цього якраз десь трохи бракувало. Бо, приїхавши в новий італійський контекст, приїхавши з України зі своїм певним досвідом, для багатьох з наших людей було досить природно, що вони приходять на Богослуження, “відбувають службу” – і йдуть по своїх справах (дуже багатьох з них насправді до цього спонукає робота, вони змушені одразу повертатися до місця праці). Натомість я більше старався, по-перше, підносити рівень інтелектуальних знань, розуміння того, в що ми віримо, як ми молимося і подібне; це вдавалося робити через катехизації, через молитовне читання Святого Письма (так зване «Біблійне коло»); але так само і якось пробував давати приклад такого підходу, щоби люди могли самі зростати, самі шукати, самі знаходити те, що їм найбільше потрібно в їхніх умовах життя і праці. Я згадував про різну роботу наших людей, де є дуже різні контексти та ситуації – це спонукає вчитися самостійно себе шукати, самостійно собі давати раду в ситуаціях, які годі спрогнозувати навіть священникові.
– Однією з тих ситуацій, яку, напевно, не можна було спрогнозувати був локдаун. Як Ваша парафія переживала цей локдаун, важкі моменти разом, карантини?
– Час карантину попав якраз на той період, коли мене офіційно призначили віцепарохом – це був лютий-березень 2020 року. Це було щось, що спрогнозувати насправді не можна було. Це було щось, до чого ми приготуватися точно не могли. Це була ситуація, в якій я не знаю, що би ми мали робити, щоби хоча би на початку бути готовими відповідати на всі потреби, які були в наших людей. Після перших двох-трьох днів шоку ми зрозуміли, що нам не вийде мати людей в храмі через те, що локдаун, який почався одразу після восьмого березня і тривав аж до вісімнадцятого травня – це був жорсткий карантин, в якому не можна було пересуватися без нагальної потреби. Ми зрозуміли собі, що не зможемо служити нашим людям так, як це було до того часу. І ми включилися дуже серйозно в служіння через інтернет – через різні соціальні мережі, через регулярні трансляції. Богослужбове життя виглядало так, що була справді заборона присутності людей під час Богослужінь – Богослужіння відбувалися, але в дуже, я б сказав, неприродний спосіб – вони були за зачиненими дверима. Відтак після Богослужінь церква цілий день була відкрита для приватної молитви. Тобто якщо хтось десь проходив повз, то міг собі спокійно зайти до нашого храму. Через те, що наші парафіяни здебільшого не живуть в центрі міста, а живуть на околицях або доїжджають дуже здалеку, то це їх майже не стосувалося, тобто навіть оця можливість просто зайти до нашого храму приватно помолитися. Хоча були такі, які це пробували робити; і їм це якось вдавалося – принаймні, я не знаю якихось таких випадків, щоби вони мали проблеми з поліцією, яка постійно підтримувала карантинний порядок.
Отож ми включилися дуже в трансляції з нашого храму, це були трансляції всіх наших Богослужень через YouTube (наш канал YouTube виріс за цей час в чотири рази, що досить багато навіть для часу карантину). Відтак ми робили щоденні розсилки чи то різних розважань, чи молитов, чи ще щось такого через WhatsApp-групи, в яких в нас було певно з п’ять сотень людей – це так само досить багато. Ну і також інші соціальні мережі. В той самий момент у нас з’явився – окрім фейсбука, який вже існував, і сайту, який був і є центром нашого такого спілкування в мережі інтернет – і інстаграм, і твіттер, і групи у вайбер, вотсап, телеграм. Тобто ми старалися, як тільки могли, до людей добиватися у будь-який спосіб. І пізніший фідбек, який ми отримали від людей – це було щось досить цікавого, бо багато з них говорили, що вони чекали, наприклад, коли вже те повідомлення прийде, що там наші священники нам придумали сьогодні, ще щось такого. Багатьох це рятувало від самотності, бо в залежності від роботи, наприклад, було так, що ті люди залишалися самими чи в місці праці, чи зі старшими людьми на досить довгий час. Більшість наших парафіянок працюють якраз із такими людьми літнього віку, тому багато з них місяцями, навіть після закінчення локдауну, не виходили з дому.
Пізніше, після вісімнадцятого травня, ми організовували сам храм для молитви – з дотриманням дистанції, з можливістю сповіді. Через цей карантин майже весь час Великого посту, Пасхи і двох неділь після Пасхи ми просто були недосяжні для людей – відтак пробували це все, наскільки це можливо, наздогнати. Кілька тижнів ми цілоденно були присутні в храмі, сповідаючи, розмовляючи і подібне, принаймні для того, щоби людям послужити в такий спосіб, коли вони вже могли трошки пересуватися містом.
– Яке Ваше спостереження за динамікою розвитку парафії від Вашого знайомства і до сьогодні? Бо один отець у нас у Львові сказав, що карантин парафіян вкрав з церков, а війна – навпаки, повернула. Яке Ваше спостереження?
– Насправді після карантину ми зрозуміли, що багато людей – не знаю як це пояснити – втратили причину, чого вони брали участь у житті парафії до цього часу. Карантин дав зрозуміти, що якось можна собі давати раду, можливо, і без присутності у храмі. Для інших же парафіян це стало нагодою відкрити для себе дуже велику потребу присутності, потребу спільноти.
Я навіть не знаю – карантин справді наробив нам деяких проблем, але так само приніс деякі добрі речі. Перше, з чим нам довелося мати справу після того, як вже більшість парафіян почали повертатися до храму – це така роз’яснювальна робота, коли почалися антиковідні вакцинації. Одразу з’явилася купа фейків, і я ніколи собі не думав, що мені як священнику доведеться працювати з розвінчанням фейків, особливо щодо інформації, яка стосувалася потреби вакцинації, тобто рятування людей у такий спосіб.
Багато з наших людей відкрили собі наново своє молитовне життя – багато з них були змушені вдома знайти собі місце для молитви, якось шукати трансляції, шукати свій спосіб молитви в таких нових умовах.
Насправді я не бачу карантин, який відбувся, як щось негативне. Воно принесло певну ясність. Бо дуже часто ми в наших церковних спільнотах боремося за кількість. Натомість карантин дозволив трохи відкрити завісу, яка стосується якості. І це я вважаю все ж таки позитивним моментом попри все те, що наші люди пережили. Через те, що карантини в Італії і в Україні були в різний час, дуже багато з наших парафіян не змогли, наприклад, бути в Україні чи то на свята, чи то на відпустку. Хоча були й гірші ситуації – наприклад, коли епідемія приводила до того, що хтось у них в сім’ях, родинах помирав, і вони не мали можливості поїхати в Україну, бо це б означало втратити можливість повернутися до Італії. Їм доводилося або переживати ці всі моменти самим, або відкритися перед парафією, прийти до церкви і поговорити зі священником, який вислухає, розрадить і якось дасть, можливо, правильні думки щодо переживання втрати рідних.
– Як змінилася парафіяльна спільнота з часу повномасштабної війни? Як сприйняли віряни нові виклики для громади українців в Італії?
– Початок повномасштабного вторгнення російської федерації на нашу землю приніс дуже багато нових досвідів, які я досі аналізую. Перший досвід – це є відкритість наших людей допомагати, не зволікаючи. Я пізніше згадував собі часи Майдану – бо я потрапив до Італії якраз на зламі тринадцятого-чотирнадцятого року, тобто якраз коли всі ті події відбувалися; і я зрозумів, що досвід Майдану, досвід допомоги, який українці в Італії надавали тоді нашим співгромадянам, а відтак військовим – різними способами – зараз дозволив дуже швидко включитися в допомогу Україні нашим волонтерам, хлопцям і дівчатам, які насправді вже знали, як все має функціонувати. Я був дуже здивований тому, що в перший тиждень війни всі римські волонтери зібралися разом для того, щоби краще робити спільну справу для України. І це почалося – тобто включилися відразу італійці, що масово стали приносити допомогу для України, починаючи з найпростіших речей і медицини, яку можна було легко купити. Я пам’ятаю ті перші три найважчі тижні, коли ми просто з храму не виходили – або телефонні дзвінки, або хтось приходив, приносили допомогу, або хтось приходив поговорити; інші приходили поспівчувати. Наші люди, наші парафіяни включилися у свій спосіб – одразу фінансовою допомогою, відтак вони почали вести роз'яснювальну роботу серед італійців, яких знали. За роки праці в Італії дуже багато наших парафіян мають добрі стосунки і добрі зв’язки з різними категоріями людей – від простих працівників до військових, які в свій спосіб так само допомагали.
Хочу додати, що Італійська держава відповідально підійшла до допомоги біженцям. Інша сторона цього питання та, що багато біженців мають своїх родичів у Італії. Мені завжди бракувало того моменту, щоби родичі наших парафіян в Україні побачили справжній спосіб життя наших заробітчан у Італії. І це було дуже цікаво, коли ці родини у Італії побачили, чим живуть одні та інші. Для них це був момент дуже серйозного відкриття.
Особисто для мене цінним досвідом стала співпраця з волонтерами. Я собі зрозумів, що Церква має більше уваги присвятити цим людям, які включилися у волонтерський рух і насправді займаються ним професійно. Тобто всі ті моменти, які стосуються вигорання, психологічної допомоги тощо Церква би мала мати на увазі, особливо в часі війни.
– Стосовно ікони Жировицької Богородиці – чи у Вас є особистий досвід пережиття молитви перед цією іконою, отриманих за молитовним заступництвом у ній прославленої Богородиці благодатей? Чи був у Вас такий досвід особисто?
– Найбільший мій досвід з нашою іконою так само є пов'язаний з часом карантину. До часу карантину була одна книжка, яку написав владика Іван (Хома), про наш храм та ікону; були деякі згадки, дуже уривчасті, про саму ікону. Відтак час карантину став нагодою відкрити для себе її. Ми з о. Тарасом почали шукати багато про те, що стосується самої ікони, і відкрили її історію з дуже різних сторін. Останнім етапом таких наших досліджень – цим більше займався отець Тарас – стала праця в різних римських архівах, про які ми навіть собі не думали, що можна буде звідти почерпнути багато інформації.
Про власний досвід – ну він справді є якийсь такий досить особистий. То важко пояснити, але ця ікона стала якоюсь настільки рідною, настільки домашньою – навіть не знаю, як це назвати – для нас, які тут душпастирюємо, що я просто не знаю, як до того часу я так мало всього знав і так мало десь був перейнятий всім тим, що стосувалося цієї ікони і її нерозривного зв'язку з історією нашої Церкви і народу. Коли минув той час карантину, ми зрозуміли собі, що цей напрямок, тобто поширення культу Жировицької ікони Пресвятої Богородиці, має бути одним із визначальних у нашому душпастирстві, одним з наших пріоритетів. За цей час справді було достатньо свідчень від наших парафіян, які отримали дуже багато вислуханих прохань перед цією іконою; є два свідчення про чудесні оздоровлення після молитов перед цією іконою.
– Отче, що б Ви хотіли побажати сьогодні парафіянам української парафії у Римі?
– Тому, що відповідати на це питання мені доводиться вже з перспективи закінчення мого служіння в парафії святих мучеників Сергія і Вакха в Римі, підкреслю таке: ця парафія є плодом старань багатьох поколінь українців і символом того, що Бог завжди вінчає ці старання. У різних часових рамках цей храм переживав свої злети і нещастя, а проте ніколи не втрачав своєї живучасті. Я бажаю громаді храму святих Сергія і Вакха рости спільнотно настільки, аби відчувати свою співвідповідальність за долю цієї святині в центрі католицького світу, зростати духовно в міру Божого про них задуму, і завжди нести в пам'яті Ту, чия ікона ясніє у святилищі цього храму, бо ж Вона, як каже наш акафіст, сама «з нами до Рима прибула».
Розмовляли Оксана Бабенко та Марічка Цьомик
