LOGOMARRONE SFONDO trasparente100200

Українська парафія в Римі

KATEDRALJNYJ HRAM

Жировицької Божої Матері і святих мучеників Сергія і Вакха

Жировицька Богородиця

«На парафії святих Сергія і Вакха траплялися ситуації, які можна назвати дивом», - сестра-катехитка св. Анни Ріта

с. РітаВ день празника Зачаття святої Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю, яке в Італії святкуємо 8 грудня, пропонуємо Вашій увазі чергове інтерв’ю про Українську парафію святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці. Ця розмова з довголітньою настоятелькою сестер катехиток святої Анни в Римі відкриває нові цікаві грані з історії храму свв. Сергія і Вакха та Патріаршого двору.

Сестра Ріта Балдо, монахиня Згромадження сестер катехиток святої Анни, була очевидцем багатьох подій із життя парафії святих Сергія і Вакха. Вона приїхала туди у 70-х роках, коли у Римі було дуже мало українців, а славетний пансіон, де під гостинним «крилом» сестер катехиток зупинялися сотні прочан, був ще закинутим приміщенням. Також сестра на власні очі бачила, як у дев'яностих до Рима приїхали тисячі українців, для яких храм святих мучеників Сергія і Вакха став надійним прихистком серед життєвих буревіїв і затишною гаванню, де можна було зберігати український дух і завжди чутися як вдома.

- Сестро, розкажіть кілька слів про себе: звідки ви походите, де народилися, як потрапили до Італії?
- Я народилася в Бразилії. Моя мама родом з Португалії, а я вчилася розмовляти українською з учителями. Я завжди мала мрію піти до монастиря. Проте мій батько казав, що хлопці мають іти вчитися і працювати, бо їм треба утримувати сім’ю, а дівчатам цього не треба, оскільки вони мають вийти заміж і повинні виховувати дітей та доглядати за господарством. Я завжди казала татові, що я не хочу заміж, а навпаки — до монастиря. Нарешті тато згодився і завіз мене до обителі. Мені було сімнадцять років, коли я увійшла на новіціат, а далі вчилася в сестер.

- А чому ви все-таки обрали саме Згромадження сестер катехиток святої Анни?
-Тому що ті сестри мені найближчі. Вони були у тому селі, в якому я росла. На той момент я навіть не знала, що вони з України, бо вони не ходили до тої церкви, що ми. Але щодо покликання не потрібно дискутувати, якщо Бог хоче, щоб я була тут – тож я тут.

- Скажіть, коли та за яких умов ви потрапили до парафії святих Сергія і Вакха в Римі?
-1968 року Блаженніший Патріарх Йосиф приїхав до Бразилії, там познайомився з нашими сестрами й відразу запросив їх до Рима, до будинку, який він хотів придбати. Тоді він сказав, що вишле квиток на корабель для того, аби сестри приїхали. У 1971 році сестри приїхали, але без мене. Я прибула до Рима на рік пізніше. Поселилися ми в іншому місці, бо той дім, у якому ми мали жити, був просто занапащений, тому що люди, які жили в тому районі, не були католиками і дуже пакостили. Їм церква була не потрібна, вони хотіли там зробити казино. Ми пів року повинні були чекати, поки відремонтують будинок, в якому ми маємо жити. Коли ми заселилися, перший священник, що був з нами у Римі – то був Патріарх Любомир Гузар, який на той момент ще був парохом.

- Розкажіть, які ще священники звершували служіння на цій парафії?
-Патріарх Любомир Гузар у якості пароха був лише півтора роки на цій парафії. Далі був отець Іван Музичка.

- Скажіть, у чому полягає секрет такої популярності пансіону при парафії? Я чула, що він славився кулінарними здібностями сестер.
- Просто ми проводили курси з приготування їжі і старалися гарно приймати наших гостей.

- На скількох людей був розрахований цей пансіон?
- На 80 осіб, було 54 кімнати, деякі для двох, інші для одного. Сестри займалися всіма можливими побутовими речами – прибиранням, пранням, приготуванням їжі тощо.

- Скільки загалом було сестер?
- Спочатку нас було четверо, потім – шестеро. Першою настоятелькою була с. Зиновія Процик від 1970 по 1973, після неї – с. Геновефа Смага від 1973 до 1983, потім – с. Акилина Пелек від 1983 до 2005, а після неї вже я (с. Ріта Балдо) і виконую це служіння досі.

- Які історії спілкування з Патріархом Йосифом Ви пам’ятаєте, можливо якісь знакові моменти, які закарбувалися у Вашій пам’яті?
- Блаженніший Патріарх Йосиф був строгою людиною, проте мав велике серце, він хотів, щоби все було ідеально. Він часто нас провідував, приблизно три рази на тиждень. Завжди хотів поцікавитись, що ми робимо. Він був дуже милосердний, завжди турбувався про те, щоб ніхто не захворів. Казав, що ця хата буде відкрита для всіх українців, які потребують помочі. Також він постійно нам пригадував: «Будете бачити, що скоро всі українці будуть їхати до Рима». Важко не погодитись, що стосовно цього Патріарх Йосиф передбачив такий момент.

 

з Патріархом Йосифом

 

- Як часто Блаженніший приходив на молитву до храму Святих Сергія і Вакха?
- Дуже часто, три рази на тиждень, до речі, не тільки на молитву до храму. Він також дуже любив обідати і вечеряти разом з людьми, завжди розпитував – хто вони, як тут опинилися, звідки родом і багато іншого.

- Розкажіть трішки про життя при цьому храмі Мирослава Івана Любачівського.
- Коли Блаженніший Мирослав Іван Любачівський приїхав до Рима з Америки, то він не мав де жити, саме тому прийшов до нас. Ми його радо прийняли. Він був дуже покірною людиною, завжди у всьому нам старався допомагати, і ми теж допомагали йому. Також до нас приїжджав Патріарх Святослав, який на той момент був священником.

з Любачівським

- Скажіть, будь ласка, кілька слів про владику Гліба та владику Діонісія, як Ви з ними співпрацювали?
- Владика Гліб був візитатором в Іспанії та Італії, а крім цього був президентом Товариства Святої Софії. Владика також спокійна та милосердна людина, ми завжди раділи співпраці з ним. Владика Діонісій приїхав у 2008 році і залишився там до сьогодні. Про нього можу сказати, що він є дуже побожною людиною, ми також активно допомагали йому в побутових та церковних справах.

- Якою стала парафія на початку 1990 років, коли до Італії виїхало чимало українців?
- У 1990 році приїхала дуже велика кількість українців. Ми намагалися надати їм підтримку – як матеріальну, тобто харчі і притулок, так і духовну. Багато людей просто не мали, де мешкати. Вони залишали свої речі в церкві, коли працювали, а вночі спали на вулиці. Навіть поліція приходила говорити з ними, щоб вони знайшли собі житло, проте вибору в них не було. Парафія зростала пропорційно зі збільшенням української діаспори. Ми проводили для парафіян молитви у монастирській каплиці, а коли був хтось з отців, то відправляли Літургію і допомагали співати отцеві.

Аж до 2018 року, доки ми були там, то старалися допомогти українцям. Напевно, суть всього нашого служіння полягає у соціальному служінні.

- Як змінилась парафія упродовж часу, коли Ви були до неї долучені?
- Вона змінилась лише на краще, можна сміливо сказати, що вона стала живою і наповнилася етнічними українцями.

- В цьому храмі, фактично посеред Рима, є непересічна пам’ятка – Чудотворна Жировицька Ікона Пресвятої Богородиці. Розкажіть про досвід молитви перед цією іконою і про отримані ласки?
-Так, справді є одна ситуація, яку можна назвати чудом. У 1971 році люди, які планували зробити казино, хотіли замурувати ікону. Але жінки, що були там на місці, почали молитися, і тих людей затримали та не дали їм цього зробити. Я вважаю, що це й справді можна назвати Божою ласкою.

- Сестро, розкажіть ще кілька слів про ваше італійське Згромадження, скільки сестер у ньому зараз, як стрімко воно розвивається?
- Загалом нас дуже мало, ми і далі займаємось соціальним служінням. Більший акцент у нашому Згромадженні іде саме на осередок у Львові та Бразилії, а ми просто працюємо, катехизуємо, допомагаємо церкві і різним соціально небайдужим організаціям.

з папою Іваном Палом ІІ

Розмовляла Оксана Бабенко

Більше матеріалів з архіву НовинСтатей та Життя парафії

ugcc

Українська греко-католицька Церква

ugcc

Апостольський екзархат в Італії

ugcc

Українська парафія в Римі