Всечесні й преподобні отці, преподобні сестри!
Дорогі брати і сестри!

Де провів свої дитячі роки наш Спаситель? Де Він зростав і звідки вийшов на проповідь? Євангелист розповідає про це коротко, але кожна деталь, кожне слово має глибокий сенс. Вони промовляють до нашого серця. Уявімо собі сцену. З міської брами виходить траурна процесія і прямує до кладовища. Людей багато. Похорон незвичайний: жінка-вдова проводить у останню путь свого єдиного сина. І разом із ним вона хоронить себе. Вмирає її надія на потіху в старості, на опору, на продовження роду. Коли помер її чоловік — вона померла як дружина. Тепер, коли ховає сина — вона помирає як мати. Та поруч із нею є люди. Вони нічим не можуть змінити ситуацію, бо сила смерті здається непереможною. Але вони є з нею. І це важливо.

Дорогі, ніколи не знецінюймо присутності. Інколи ми не можемо допомогти словом, бо слова слабкі. Інколи ми не можемо змінити обставини. Але можемо бути поруч, розділити тягар болю. Бо поділений біль стає легшим, а поділена радість — більшою. Хто може сказати стражденній матері: «Не плач»? Людина — ні. Але Господь може. Бо Він не говорить це як порожню втіху, але як Той, Хто має владу зупинити смерть. Євангеліє каже: Христос зглянувся над вдовою з Наїна. Він відчув її біль. Доторкнувся до мар, зупинив процесію смерті й воскресив юнака. Він віддав його матері.

Дорогі, інколи нам здається, що Господь не бачить наших сліз. Що Він мовчить, коли українські міста і села щоденно супроводжують своїх синів і дочок в останню дорогу. Але це не так. Він бачить. Як бачив сльози вдови в Наїні, так бачить сльози українських матерів, дружин, дітей. Христос прийшов, щоб позбавити смерть її влади. Так, ми помремо. Але смерть більше не є стіною. Вона стала переходом до вічного життя. Це є серце нашої віри: «Смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». Ми сьогодні просимо Господа: доторкнись і до нашого народу, зупини цей конвеєр смерті, що триває на нашій землі. Дай нам ту радість, якою засяяла вдова, коли знову почула голос свого сина.

Пригадую, як один італійський священник сказав мені: «Чому ви не здастеся? Підніміть руки — і війна закінчиться». Він не знав нашої історії. Він не знав, що капітуляція не принесе миру, а лише дасть ворогу охоту знищити нас остаточно. Я тоді відповів: «Отче, ви віруюча людина?». Бо віруючий знає: земне життя — не найбільша цінність. Є ще свобода, гідність, вічність.

Подивімося на святого великомученика Димитрія. Він мав владу, кар’єру, славу. Достатньо було відректися Христа — і він зберіг би життя. Але він вибрав вічність, а не вигоду. І отримав нетлінну славу. Нам бракує думки про вічне життя. Ми надто зосереджені на земному. Але Христос нагадує: «Яка користь людині, коли здобуде ввесь світ, але занапастить свою душу?» Тож нехай віра у воскресіння і вічне життя буде нашою силою.

А святий великомученик Димитрій нехай випросить для нашого народу перемогу і мир.

Роздумуючи про молитву, перше, що спадає на думку, що це спілкування, розмова з Богом. Молитва — це про стосунки.

Перш ніж почати ділитися досвідом молитви у прифронтовому місті, зокрема в період оточення його ворожими військами, хотів би розказати трохи про себе. Я є священником УГКЦ в м. Чернігів. Опинилися ми Чернігові зі своєю дружиною та тримісячною донечкою 8 грудня 2021 року (тобто за два з половиною місяці до повномасштабного вторгнення) за направленням єпископа для служіння у новоствореній парафії св. Юрія Побідоносця. Ця парафія існувала лише на папері, а тому ні храму, ні місця для молитви, ані навіть парафіян ми не мали. Тому першими моїми парафіянками стали моя дружина та донечка.

В Чернігові, на той момент, була ще одна парафія УГКЦ (на цей час маємо вже три парафії), якою опікувалися отці-редемптористи. Нас дуже добре прийняв отець-настоятель Роман Халус, ЧНІ, а тому починати своє служіння з нуля у новому місті було набагато простіше. Перша молитва, яку ми мали на початках, власне, і відбувалася у храмі Різдва Пресвятої Богородиці, яким опікувалися отці та сестри редемптористки.

24 лютого почалося повномасштабне вторгнення російських військ на територію України, і перед нами постав вибір, що робити. Відповідь прийшла у перший же день вторгнення. Коли я вийшов на вулицю і стояв біля дверей в під’їзді, то побачив хаос, який панував на вулиці. Одне молоде подружжя під’їхало до під’їзду, швиденько забігли, а через п’ять хвилин вже вибігли з рюкзаками й речами назад до машини. Багато людей просто виходили на вулиці та чогось чекали. Підійшовши до них я запитав, чи вони не чекають часом машини, щоб їх забрали, на що вони відповіли: «Ні, ми не знаємо що робити». Вони боялися, бо не знали, що робити: чекати вдома, коли щось прилетить, чи кудись тікати, але для багатьох, гадаю, не було куди тікати.

В той момент я вирішив підійти до них (був у підряснику, щоб було видно, що я священник) і запропонував їм помолитися молитву «Отче Наш», на що вони з радістю погодились. Молитва, в той момент, для тих людей давала їм надію. Серед того хаосу, тривоги, біганини, хтось сказав, що знає, де є найближче укриття, адже вже чути було вибухи, і багато хто пішов туди ховатися. Я також вирішив піти за тими людьми, бо зрозумів, що там будуть люди, яким зможу допомогти. Прибувши туди й побачивши, що там справді зібралося багато людей, я зрозумів, що цю ніч маю бути з ними. Я взяв із собою Свято Письмо і вервицю, молився, куняв, знову молився. Пригадую, в ту ніч не багато спілкувався з людьми, бо насправді не знав, що казати.

Наступні дні я вирішив ходити туди серед дня, тому що вдома ще була дружина з донечкою, і її мама з 10-літнім племінником, які приїхали до нас «погостювати» 23 лютого зі Львова. За декілька днів я розговорився з людьми, і почав пропонувати їм молитися разом. Оскільки більшість людей не були воцерковленими, тому вирішив молитися разом коротеньку молитву: «Боже, спаси нас!», повторюючи 10 разів, перед цим коротенько помолившись своїми словами. Були дуже різні люди, до прикладу, на початках, деякі остерігалися, але під кінець, мабуть, вже не було таких, які б відмовлялися молитися.

В деякий період в тому укритті було до 300–400 людей приблизно. Я переживав, тому що не міг бути завжди зі своєю родиною, і лише через два тижні, а саме 9 березня вдалося знайти спосіб, щоб вивести моїх з Чернігова. Тому опісля я залишився з людьми, і жив у тому укритті до відходу російських військ. Окрім того, що по черзі підходив до тих людей, спілкувався і молився з ними, той час запам’ятався також історіями для дітей. Перед сном розказував дітям історії зі Святого Письма, або з книжок Бруно Ферреро, і разом молилися під світлом різдвяної гірлянди, яку використовували як символічне багаття довкола якого ми зібралися.

Коли ворожі війська відступили з півночі, наступним викликом постало питання, де молитися, адже вічно користати гостинністю отців-редемптористів ми не могли. Ми молилися в тому наміренні, і одного разу, гуляючи з дружиною і донечкою у візочку, побачили вивіску «Оренда» на першому поверсі багатоповерхівки. 24 липня 2022 року була відслужена перша Літургія в цьому приміщенні. Наразі молимося тут вже протягом двох років щодня. З двох парафіянок маємо тепер близько 10–15 людей щонеділі на Святій Літургії, а також займаємося з дітками в недільній школі. Молимося про земельну ділянку і в майбутньому про свій храм.

Молитва — це не магічні заклинання і виконування бажань. Молитва — це спілкування, це ділення своїми переживаннями, радостями, це прохання, подяка, прослава, але найперше — це розуміння, що спілкуєшся з Живим, реальним Богом, Тим, хто тебе безмежно любить.

О. Роман Гридковець, настоятель парафії св. Юрія Побідоносця УГКЦ, м. Чернігів

Пресслужба Апостольського Екзархату в Італії

Проповідуючи під час Святої Меси з нагоди Ювілею синодальних команд і органів участі, Папа Лев XIV вказав на те, що вони є образом Церкви, яка «живе в сопричасті». З цього випливає заклик, щоб у слуханні Святого Духа, у братерстві та щирості, допомогти всім збагнути, що «в Церкві, понад будь-які відмінності, ми покликані разом прямувати вперед у пошуках Бога».

«Нехай же Господь дарує нам цю благодать: бути вкоріненими в Божій любові, щоб жити в сопричасті між собою. І бути, як Церква, свідками єдності та любові», — побажав Папа Лев XIV, підсумовуючи свою проповідь, яку він виголосив під час Святої Меси в базиліці Святого Петра у Ватикані в неділю, 26 жовтня 2025 року. Євхаристійне богослужіння було приурочене до Ювілею синодальних команд і органів участі. За словами проповідника, відзначення цього Ювілею є заохоченням «споглядати й наново відкрити таїнство Церкви, яка не є просто релігійною організацією, ані не ототожнюється з ієрархією чи її структурами», а, як нагадував Другий Ватиканський Собор, «є видимим знаком єдності між Богом і людством, його задуму об’єднати нас в одній сім’ї братів і сестер, зробити з нас свій народ».

Головний закон

Роздумуючи над таїнством церковного сопричастя, джерелом якого і хранителем є Святий Дух, Наступник святого Петра вказав на те, що синодальні команди й органи участі є вираженням того, що стосунки в Церкві не відповідають логіці влади, а любові. «Найвищим правилом у Церкві є любов: ніхто не покликаний керувати, всі покликані служити; ніхто не повинен нав’язувати свої ідеї, всі ми повинні слухати один одного; ніхто не виключений, всі ми покликані брати участь; ніхто не володіє повнотою істини, всі ми повинні смиренно шукати її, і шукати її разом», — мовив проповідник, наголошуючи на тому, що оте «разом» виражає «покликання в Церкві до сопричастя».

Йти тією самою дорогою і йти разом

Переходячи до роздумів над прочитаним на літургії євангельським уривком, який розповів притчу про митаря і фарисея, проповідник зазначив, що на перший погляд може здаватися, що обоє «йдуть разом», прямують до храму на молитву, але насправді «вони розділені, між ними нема жодного спілкування». Обоє пройшли тією самою дорогою, обоє перебувають у храмі, обоє моляться до Отця, але «не бувши братами, нічого не поділяючи».

За словами Папи, це в першу чергу залежить від фарисея, молитва якого тільки здається зверненою до Бога, а насправді є дзеркалом, щоб оглядати та виправдовувати себе самого. «Він одержимий своїм „я“, настільки, що обертається навколо себе самого, не маючи стосунків ні з Богом, ні з іншими», — сказав Святіший Отець, додаючи, що подібне може трапитися й у християнській спільноті: «Це стається, коли „я“ переважає над „ми“, породжуючи індивідуалізм, який заважає справжнім і братерським стосункам; коли переконання, що ти кращий за інших, як це робить фарисей з митарем, породжує розбрат і перетворює спільноту на місце, де судять і виключають; коли свою посаду використовують для того, щоб панувати та заповнювати собою простір», — сказав Лев XIV, запрошуючи, натомість, скерувати погляд на митаря, наслідуючи в Церкві його покору, визнаючи, що «ми потребуємо Бога і потребуємо ближніх», вправляючись у взаємній любові, взаємному слуханні, в «радості спільного прямування вперед».

Істиною не володіємо, а шукаємо разом

Як зауважив Святіший Отець, синодальні команди та органи участі є образом Церкви, яка «живе в сопричасті». З цього випливає заклик, щоб у слуханні Святого Духа, у братерстві та щирості, допомогти всім збагнути, що «в Церкві, понад будь-які відмінності, ми покликані разом прямувати вперед у пошуках Бога, щоб зодягнутися у Христові почуття». Це, за словами Наступника святого Петра, допоможе «з упованням і новим духом» долати напруження, що існують в житті Церкви: між єдністю та розмаїттям, між традицією та новизною, владою та участю, щоб завдяки співдії зі Святим Духом вони не перетворилися в ідеології чи поляризацію. «Не йдеться про те, щоб вирішувати їх, зводячи одну до іншої, а про те, щоб дозволити Святому Духу зробити їх плідними, щоб вони були гармонізовані та спрямовані до спільного розпізнання», — сказав Лев XIV, нагадуючи, що «бути синодальною Церквою означає визнати, що ми не володіємо істиною, а шукаємо її разом».

«Мої дорогі, ми повинні мріяти і будувати смиренну Церкву. Церкву, яка не стоїть випростано, як фарисей, тріумфуючи і пишаючись собою, а схиляється, щоб омити ноги людству; Церкву, яка не судить, як фарисей судить митаря, а стає гостинним місцем для всіх і кожного; Церкву, яка не закривається в собі, але перебуває у слуханні Бога, щоб вміти так само слухати всіх», — закликав Папа.

Апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії владика Богдан Дзюрах у своєму черговому духовному роздумі зі серії «Дорогою Надії» звернув увагу на постать старозавітного Йосифа як приклад людини, яка вміє перетворювати страждання на джерело надії. У посланні архиєрей наголосив, що навіть посеред зради, болю й несправедливості Бог залишається поруч зі Своїми дітьми, провадячи їх до спасіння. Владика закликав вірних наслідувати довіру Йосифа та вчитися «перетворювати біль на любов», як це робили учасники католицької спільноти Фоколярів у часи Другої світової війни.

Історія старозавітного Йосифа належить до тих, які не залишають байдужими нікого — як через свою драматургію, так і через неочікуване завершення. Улюблений батьком, але через заздрість зненавиджений власними братами, зраджений ними й проданий ізмаїльтянам (Бут. 37), згодом — несправедливо оскаржений та ув’язнений у Єгипті на тривалий час, він, попри все, залишається непохитним у своїй довірі до Бога (Бут. 39).

І Бог починає виявляти Свій таємний задум щодо Йосифа: звільнений із в’язниці, він стає другою особою в Єгипті та, завдяки своїй мудрості й відкритості до Бога, стає знаряддям порятунку не лише єгипетського народу, але й своєї власної родини — зокрема братів, які завдали йому стільки лиха.

Праведний Йосиф, хоч зазнав багато кривди, несправедливості та страждань, не дозволив, щоби його серце отруїли ненависть, помста чи озлоблення. Завдяки моральній стійкості й довірі до Всевишнього, він зробив місце у своєму серці й житті для Бога. Недаремно біблійний автор кілька разів у контексті його випробувань і бід зауважує: «Господь був з ним» (пор. Бут. 39, 3.21.23).

Саме Господь вивів Йосифа з темряви в’язниці й дав йому силу перемогти зло, якого він зазнав, і перемінити його на джерело надії та нового початку.

Просвітлений Божою мудрістю і скріплений Його благодаттю, праведний Йосиф промовляє до своїх засоромлених і розкаяних братів слова, які зворушують до глибини душі: «Бог послав мене перед вами, щоб зберегти на землі решту вас і врятувати життя ваше великим рятунком. Отож не ви мене сюди послали, а Бог» (Бут. 45, 7–8).

Історія праведного Йосифа, як і християнський досвід упродовж віків, ясно свідчить: Бог може перетворити навіть найбільш огидні злочини на джерело спасіння й надії, а утиски та випробування стають нагодою для Божих людей виявити глибину своєї віри та силу Його любові, якою сповнені їхні серця.

Саме так діяли учасники італійської католицької спільноти Фоколярів, які посеред лихоліть Другої світової війни вирішили не дати себе паралізувати страхові, а почали допомагати іншим, керуючись принципом: «Trasformare il dolore in amore» — «Перетворити біль на любов».

У світлі досвіду старозавітних і новозавітних праведників, а також численних сучасників, просімо про ласку беззастережної довіри Богові — навіть у найбільш драматичних обставинах нашого життя, — щоби стати для інших знаком і знаряддям надії та спасіння.

Молитва

Ділячись з учасниками загальної аудієнціями думками про подію арешту Ісуса в Оливному саді, Папа Лев XIV звернув увагу на важливість вільного дарування свого життя з любові, яке робить його плідним, бо є відповіддю на Божу любов.

Надія, яка випливає з нашої віри, полягає в тому, що наші гріхи та зволікання не заважають Богові прощати нам і повертати нам прагнення відновити слідування за Ним, щоб зробити нас здатними дарувати життя іншим. Так Папа Лев XIV підсумував свої роздуми, якими поділився з учасниками загальної аудієнції, яка в середу, 27 серпня 2025 року, відбулася в залі Павла VI у Ватикані. Святіший Отець коментував арешт Ісуса, який відбувся в Оливному саді.

Не жертва арешту, а автор дару

Зупинившись на тому, як цю сцену описав святий євангелист Іван, Наступник святого Петра зазначив, що він представляє Ісуса не як наляканого чоловіка, який ховається, а як вільну людину, яка виступає вперед і бере слово, відверто виходячи назустріч можливості «показати світло найбільшої любові». «Ісус же, знаючи все, що мало з ним статися, вийшов і мовив до них: „Кого шукаєте?“», — читаємо в Євангелії.

«Ісус знає. Проте Він вирішує не відступати. Він віддає себе. Не через слабкість, а через любов. Любов настільки повну, настільки зрілу, що не боїться відторгнення. Ісуса не захоплюють: Він дозволяє Себе схопити. Він не є жертвою арешту, а автором дару. У цьому жесті втілюється надія на спасіння для нашого людства: знати, що навіть у найтемнішу годину можна залишатися вільним, щоб любити до кінця», — сказав лев XIV.

Дароване життя неможливо відібрати

Коли Ісус відповів солдатам «ось я», вони впали на землю. Папа пояснив, що в Біблії ці слова є посиланням на ім’я Бога. Таким чином, Ісус показує, що «Божа присутність виявляється саме там, де людськість переживає несправедливість, страх, самотність». Саме тоді «справжнє світло готове сяяти», не боячись, що темрява його поглине. «Посеред ночі, коли здається, що все валиться, Ісус показує, що християнська надія — це не втеча, а рішення. Таке ставлення є плодом глибокої молитви, в якій не просиш Бога вберегти від страждань, а просиш сили витримати в любові, усвідомлюючи, що життя, добровільно пожертвуване заради любові, ніхто не може відібрати», — мовив Святіший Отець, звернувши увагу на те, що в момент свого арешту Ісус думає не про власний порятунок, а просить, щоб Його друзів відпустили вільними. І це, за його словами, показує, що ця жертва є «справжнім актом любові».

Розпізнати зародок нового життя

Як зауважив Папа, Ісус кожен день свого життя проживав як приготування до цього моменту. Тож коли він настав, має сили не шукати шляхи втечі. Його серце знає, що «втратити життя заради любові — це не поразка», цей жест «містить таємничу плідність», як зерно, яке, впавши в землю, вмирає, щоб принести плід. «Також і Ісус відчуває тривогу перед шляхом, який, здається, веде лише до смерті і кінця. Але Він також переконаний, що лише життя, втрачене заради любові, врешті-решт віднаходиться. У цьому полягає справжня надія: не в тому, щоб намагатися уникнути болю, а в тому, щоб вірити, що навіть у самому серці найнесправедливіших страждань ховається зародок нового життя», — підкреслив Лев XIV, додаючи, що наша поведінка часто є інакшою, ми захищаємо свої проекти та гарантії, й не помічаємо, «що залишаємося самотніми». Водночас, логіка Євангелія інша: «лише те, що дарується, розквітає, лише та любов, яка стає безкорисливою, може повернути довіру туди, де здається, що все втрачене».

Щодня обирати любити

Врешті, Папа звернув увагу на розповідь, яку подає святий Марко, розповідаючи про одного юнака, який під час арешту Ісуса втік нагий. За словами Святішого Отця, також і під час наших спроб іти за Ісусом трапляються моменти, які застають нас зненацька, й ми залишаємося обдертими з наших гарантій. І в такі хвилини можемо відчувати спокусу залишити дорогу Євангелія, «бо любов здається нам неможливою подорожжю». Однак, наприкінці Євангелії знову юнак, але цього разу вже не нагий, а в білій одежі, звістить жінкам про воскресіння.

«У цьому полягає надія нашої віри: наші гріхи та вагання не заважають Богові прощати нам і повертати нам прагнення відновити наше слідування за Ним, щоб ми ставали здатними дарувати життя іншим», — сказав Лев XIV, заохочуючи слухачів вручати себе добрій волі Небесного Отця, «щоб наше життя ставало відповіддю на отримане добро». «У житті не потрібно все контролювати. Достатньо щодня обирати любити в свободі», — підсумував він, додаючи, що надія полягає в тому, щоб знати, що навіть серед пітьми випробувань Божа любов підтримує нас і причиняється до дозрівання плоду вічного життя.

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ: https://salo.li/88f149C

Очільники Ради Єпископських Конференцій Європи (CCEE) та Конференції Європейських Церков (CEC) опублікували спільну заяву, в якій закликають християн Європи долучитися до різних заходів, що організовуються в рамках екуменічної ініціативи «Пора створіння».

«Шукати миру з творінням — це не абстрактний ідеал, а щоденне зобов’язання, заклик жити так, щоб шанувати Подателя життя», — читаємо у спільному зверненні за підписом Голови Ради Єпископських Конференцій Європи (CCEE) Вільнюського католицького архиєпископа Ґінтараса Ґрушаса та Голови Конференції Європейських Церков (CEC) Тіатейрського православного митрополита Микити з нагоди «Пори створіння» — щорічної екуменічної ініціативи, що триває від 1 вересня до 4 жовтня.

День молитви за створіння, що відзначається 1 вересня, був започаткований Константинопольським Патріархом Димитрієм І у 1989 році. З часом, ця ініціатива, до якої долучилися представники інших християнських конфесій, переросла в місяць молитви за створіння, що завершується 4 жовтня — в день літургійного спомину святого Франциска з Ассізі в Католицькій Церкві. У 2015 році папа Франциск встановив у Католицькій Церкві 1 вересня Всесвітній день молитви в наміренні дбання про сотворений світ.

Відновити «сад миру»

«Мир зі створінням», — такий заголовок має вже традиційне спільне звернення очільників згуртувань, які об’єднують християн європейського континенту, тобто, ради католицьких єпископатів і конференції, яка зібрала представників православних, протестантських і старокатолицьких конфесій. У посланні архиєпископи Ґінтарас Ґрушас і Микита Тіатейрський роздумують над баченням пророка Ісаї, який писав про «сад миру», та закликають громади до поміркованого стилю життя, шануючи дари створіння та відкидаючи експлуатацію людей і природних ресурсів. Вони визнають, що сьогоднішній світ «важко вважати садом миру», однак, разом з пророком вони висловлюють переконання в тому, що повернення до стилю життя, вкоріненого в довірі до Бога та побожності може стати альтернативою катастрофі.

Час молитви та навернення

Спільна заява пов’язує заклик усіх Церков до оберігання створіння з майбутньою Конференцією ООН з питань зміни клімату COP30 у Белемі, Бразилія. Підписанти висловлюють надію, що світові лідери поставлять потреби бідних і вразливих у центр дій щодо клімату і розглядатимуть кліматичну кризу як можливість переформатувати міжнародні стосунки в бік спільного блага. За їхніми словами, «Пора створіння» — це час молитви, навернення та заступництва, молитви про те, щоб «наш спосіб життя відображав те, у що ми віримо і що сповідуємо: „Небеса розповідають про славу Божу, творіння Його рук проголошує твердь“ (Пс 19, 2)».

У заяві також підкреслюється, що тема «Мир із творінням» відповідає оновленій Екуменічній хартії, підписання якої заплановано до кінця року, посилюючи єдність християн і зобов’язуючись дбати про створіння в усій Європі. У той час як християнські громади приєднуються до цього заклику, CCEE та CEC закликають усіх віруючих долучитися до захисту нашого спільного дому та сприяти справедливому та сталому майбутньому.