Неділя самарянки. Діяння Святих Апостолів 11, 19-26; 29-30
19. Ті ж, що були розсипалися через гоніння з приводу Стефана, досягли аж до Фінікії, Кіпру та й Антіохії, нікому не проповідуючи слова, крім юдеїв. 20. Були ж між ними деякі мужі з Кіпру та з Кирени, які прийшли в Антіохію та промовляли й до греків, благовіствуючи їм Господа Ісуса. 21. Рука Господня була з ними, і велике число було тих, що увірували й навернулись до Господа.
22. Чутка про це дійшла до вух Церкви, що в Єрусалимі, і вони вислали Варнаву в Антіохію. 23. Коли він прийшов і побачив ласку Божу, зрадів і підбадьорив усіх триматися Господа рішучим серцем, 24. бо він був чоловік добрий, повний Святого Духа та віри. І пристало багато людей до Господа. 25. Тоді (Варнава) вирушив у Тарс розшукати Савла 26. і, знайшовши, привів його в Антіохію. Вони збирались цілий рік у церкві й силу людей навчали. В Антіохії вперше учнів називано християнами. 29. Тож учні, кожний з них по спромозі, ухвалили послати братам, що жили в Юдеї, допомогу; 30. що й зробили, пославши її старшим через руки Варнави і Савла.
Щиро кажучи, сьогоднішнє читання є свого роду екзаменом на розуміння суті християнства. Справа у тому, що даний уривок говорить про переслідування, в результаті яких християни розсіюються, досягаючи навіть найвіддаленіших чистин тогочасного світу.
У чому же непорозуміння? Воно полягає в тому, що в уривку не описується про те, як першим християнам вдається створити спільноту, котра була би пристановищем для усіх нужденних, і яка, таким чином, би спричинилася до перетворення усього світу на певного роду мрію, де всі житимуть мирно та не надокучатимуть один одному. Одним словом, навіть після воскресіння Ісуса Христа Царство Боже, проповідуване Спасителем, якось затримується, більше того, усі, хто декларує себе послідовником Ісуса Христа, починає потерпати, починає ущемлятися. Думаю, що не один тогочасний християнин задавав собі запитання: «Чому? Де Бог? Що нам робити? Чи ми не були обмануті нашою вірою?» Думаю, в цих питаннях легко побачити, хоча би й мимовільні, але настрої, котрі навідують і наші серця…
Справа у тому, що цей світ стане Царством Божим лише після остаточного приходу Ісуса Христа, котрий обов’язково наступить у свій час, коли Бог стане «усім в усіх». Християни же є тими, котрі намагаються наблизити справедливість та правду Царства Божого, посіяти в цьому світі, в такому яким він є, якомога більше насіння добра, правди, справедливості та святості. Тобто, бути християнином не означає отримати як гарантію добробут на цій землі (зрештою, таких «гарантій» немає, щоправда є пропонована цим світом певна «ілюзія» таких гарантій, які, щоправда, набуваються надто дорогою ціною власного духовного добробуту та ціною добра інших осіб). Бути християнином означає прагнути та бути готовим берегти і примножувати правдиве благо, передусім у власному оточенні, слідуючи за прикладом Ісуса Христа, мірою можливостей та при Божій допомозі. І справді, як говорить нам сьогоднішній уривок, переслідування перших християн стають причиною їхнього розсіяння та причиною того, що тепер і у найдальших куточках світу звучить благовість Євангелія, та усі серця, навіть тих, що живуть у «тіні смерті», мають можливість почути і прийняти слово життя.
