Ісус Христос є простягнутою рукою Бога до людей
[…]
Часто так стається, що коли в людини все добре, вона має багато приятелів і друзів, до неї всі приходять, щоб з нею разом радіти. Але коли часом спіткає її якась проблема або якесь горе, вона залишається наодинці зі своєю бідою.
Більше того, в сьогоднішньому світі, коли ми можемо користати з різних благ цивілізації, люди не випускають із рук мобільних телефонів, іноді навіть у храмах, а також за допомогою соціальних мереж спілкуються з тими, яких ніколи в житті не зустрінуть, або ж за одну хвилину можуть отримати вістку від когось з іншого кінця земної кулі. Проте часто так стається, що ми не знаємо людини, яка живе поруч, не знаємо її біди чи радості. Для сучасної людини як Бог, так і ближній, стають далекими. І вона страждає від глибокої і часом сумної самотності.
Люди часто питають себе: де є вихід із цієї самотності і багатьох труднощів, щоденних проблем, в які ми потрапляємо? Де є вихід? На це питання Ісус Христос дає відповідь у сьогоднішньому Євангельському читанні (Лк 7, 11-16). Ми чуємо розповідь про одну сумну подію в місті Наїн. Христос приходить до цього міста і бачить, що місто сповнене смутком. Чому? Тому що з міської брами (брама завжди була місцем певного спільнотного життя) виходить похоронна процесія. Ісус бачить бідну матір-вдову, яка прощається із своїм єдиним сином. Можливо ми сьогодні до кінця не розуміємо ввесь трагізм цієї жінки. У стародавньому світі, зокрема в ізраїльській культурі, жінка ніколи не була самостійним членом суспільства. Вона завжди повинна була бути жінкою когось. Якщо вона не має чоловіка, бо є вдовою, і в неї помер її єдиний син, це означає, що вона не має нікого, хто би був її захисником у суспільстві. Вона може втратити все, може не мати жодних засобів для існування. На нарах несли не просто її сина, який помер, але несли її мертву надію, розпач та її майбутнє, яке складали до гробу. Тому-то в ізраїльському народі вдови і сироти були в найбільшій опіці тільки Єдиного Бога. Вдови і сироти не мали нікого, хто би їх захистив, хто б забезпечив їм сьогоднішній день та дав якусь надію на майбутнє. Однак туди, до цієї брами і до похоронної процесії, приходить сам Бог, Ісус Христос. Він не просто здалека споглядає, але наче входить в розпач і горе жінки. Більше того, Він робить один жест, який би ніхто ніколи не зробив. Він наважується при тих воротах підійти і доторкнутися нар. Процесія зупиняється. Згідно з Законом Мойсея той, хто доторкнувся нар або мертвого чоловіка, ставав нечистим, тобто виключався з молитовного зібрання щонайменше на тиждень часу. Однак Ісус Христос не зважає на це. Він тим дотиком наче торкає саму ситуацію, тобто торкає горе жінки. Іншими словами, можемо сказати, що Ісус Христос є тим виходом, якого шукає сучасна людина, що потрапляє у безвихідь. Він є Той, що дає надію для безнадійної. Він торкається рукою не тільки нар, але мертвого юнака, і стається чудо: юнак підводиться, встає і, каже Лука, Христос віддає його матері. Він віддає матері живого сина, якого, як вона думала, втрачає на віки. Але разом з ним Він повертає надію і життя їй самій, вказує їй вихід із безвихідної ситуації. Даний жест Ісуса Христа глибоко символічний: він є сповненням одного жесту, який свого часу зробив пророк Ілля, воскресивши померлого сина вдови із Сарепти, але тут є Хтось більший від Іллі пророка. Тут є Сам воплочений Бог, Який приходить, щоби стати життям для людини, яка є оточена смертю. Ісус Христос є немовби простягнутою рукою Бога до людини, тому що Господь перший виходить назустріч тому, хто Його шукає і потребує, хто страждає і плаче. Тому-то каже пророк Ісая до кожного з нас: «Я знаю тебе, знаю коли ти сідаєш і встаєш, коли входиш і виходиш, я знаю тебе, знаю твою біду і твої потреби. В мені ти знайдеш сповнення всього того, що тобі потрібно» Адже справжніми воротами є не брама плачу, в якій знайшовся той народ і те місто, справжніми воротами є Ісус Христос. Він каже: «Я – ворота для овець. Хто через мене ввійде, той знайде пашу». Тобто знайде поживу, підтримку, надію, майбутнє і життя.
Сьогоднішнє Євангеліє – це історія про кожного з нас. Кожному з нас часто приходиться досвідчувати власну нездатність сповнити свої надії, ми часто розчаровуємося, часто не має нікого поруч, хто допоміг би нам у нашому горі. Тому в той момент, коли нікого не має поруч, коли немає на землі жодної іншої надії, звернімо наші очі до Того, Хто нас знає. Знає, коли ми встаємо і сідаємо, коли ми входимо і виходимо, бо Він – Той, Хто знає вихід. Він є виходом, у Ньому до нас Господь Бог простягає свою руку. Він – наш Спаситель, Ісус Христос, Який животворить нас своїм Духом Святим, Якого нам від Отця посилає.
[…]
Нехай сьогодні кожний з Вас почувається не сиротою, не людиною в безвиході, але сином і донькою нашого Небесного Отця, тому що «Господь Бог навідався до народу свого».
З проповіді Блаженнішого Святослава під час Архиєрейської Божественної Літургії у храмі Святого Василія Великого в м. Житомирі (10.11.2013). Аудіозапис
Про страх перед владою і страх Господній
[…]
Страх і безнадія – це два почуття, які підживлюють одне одного, тоді як усвідомлення присутності Господа долає і одне, і друге. Це добре ілюструє Євангеліє двадцятої неділі по Зісланні Святого Духа, у якому вміщено розповідь про воскресіння померлого юнака, сина вдови з міста Наїну.
Похоронна процесія, яка супроводжує бездиханне тіло юнака до гробу, є образом людини і людської спільноти, що несуть на нарах історії свої несповнені надії, нездійснені проекти, втрачені сподівання. Здається, ніхто й ніщо не зможе вже змінити цієї безвихідної і трагічної ситуації.
Однак прихід Христа докорінно все змінює: Ісус бачить горе вдови, милосердиться над нею і воскрешає юнака. В Ісусі, Який перемагає смерть, довершується визволення людини з фундаментальної неволі, якою є притаманний усім нам страх перед смертю. Господь визволяє всіх тих, «що їх страх смерти все життя тримав у рабстві» (Євр 2, 15). Своєю всемогутньою правицею Він зупиняє похоронну процесію зневіри й страху, а своїм життєдайним словом закликає померлого до життя: «Юначе, кажу тобі: встань!». Цим словом Господь звертається до кожного із нас, закликаючи до обновленого життя, згідно з Його волею, яка взиває до нас голосом Церкви і голосом сумління.
Дорогі в Христі! Щоразу, як Україна готується до чергових виборів, Українська Греко-Католицька Церква нагадує своїм вірним, а також людям доброї волі про три важливі речі: (1) вибори – це Божий дар, який ми зобов’язані шанувати шляхом активної в них участі; (2) слід голосувати за тих кандидатів, котрі своєю діяльністю найбільше довели, що дбають про загальне благо; (3) кожен виборець має моральний обов’язок голосувати чесно, тобто згідно з волею власного сумління.
Проте очевидно: що дужче недобросовісні політики маніпулюють процесом виборів, то більше заклик Церкви голосувати чесно повисає в повітрі, оскільки зростає число людей, яким він видається наївним і утопічним. Надто багато людей, навіть усвідомлюючи незаконність і аморальність маніпуляцій, визнає за краще підкоритися владному тискові чи піддатися примітивному підкупу. Чому?
Відповідь на це питання одна: СТРАХ. Страх, що за відмову коритися маніпуляціям тебе виженуть з університету; страх втратити роботу; страх перед карою, яку можуть застосувати за потуранням органів влади негідні та жорстокі люди. Такий страх морально ламає людину, оскільки нашіптує їй: «Усі ці загрози реальні, вони висять над тобою вже тепер. Ти маленька людина, ніхто тебе не захистить – тобі краще підкоритися».
Таким є перший із можливих розв’язків, до якого може вдатися людина: дати себе зламати і слухняно виконувати те, що від неї вимагають. Як вона після цього почувається – залежить від уразливості її серця. Комусь вдається приглушити голос свого сумління, але здебільшого прості люди терплять від такого насилля і відчувають тягар гріха.
Другий розв’язок – це махнути на все рукою і не йти голосувати. У такому разі людина начебто й не вчинила нічого проти своєї совісті. Але чи справді діяла вона згідно з власним сумлінням?
Третій розв’язок – це не дати себе зламати, голосувати згідно зі своїми переконаннями, хоч якими вони є. Така поведінка вимагає духовної сили, відваги та усвідомлення власної людської гідності.
Утім, часом виявити героїзм психологічно легше, коли ворог є видимим, а небезпека – прогнозована. Виявити ж героїзм перед авторитарною владою складніше, бо ворог не персоніфікований, а небезпека – розмита. Тут людину лякає радше уявлення про те, що може з нею статися. Пасивність і громадянське дезертирство в цьому разі видаються більш безпечними, ніж активний спротив.
Чи є ліки від такого страху? Невже він стане фатумом нашої історії, який перекреслить майбутнє наше і наших дітей?
Найперший лік від цього липкого почуття – міжлюдська солідарність. Адже страх живиться тим, що людина почувається самотньою. Він всесильний, якщо особа не знаходить опертя у своїй родині, серед друзів і загалом у спільноті.
І навпаки, людина, яка відчула плече свого однодумця й усвідомила його солідарність, здивовано помічає, що страх її покидає. Навіть більше, на його місце приходить розкішне почуття побратимства. Тому згуртовані люди помножують свої сили.
Ще один лік від страху – голос людського сумління. Він тихий, але набагато сильніший, ніж хтось із нас собі думає. Історія Церкви знає численні випадки раптових навернень і щирого каяття, причиною яких є лише одне: нестерпний докір сумління. Історія людської культури була б немислимою без цього осяйного преображення людини, за яким стоїть рішуче подолання нею власного страху.
А в основі будь-якого подолання страху є перемога, що її здобуває в людині божественне над гріховним. Блаженний Папа Іван Павло ІІ напередодні третього тисячоліття, коли багато-хто снував апокаліптичні сценарії, закликав увесь світ не боятися і переступити поріг надії! Це означає, що в людини, яка поклала свою надію на Господа, страх перед владою чи іншою земною загрозою поступається місцем визвольному страхові Божому.
Хтось скаже: та це ж явна ілюзія чи парадокс. Адже страх насправді начебто не зникає, а просто замінюється на інший. Що ж, придивімося до цих двох почуттів ближче.
Земний страх паралізує людину й позбавляє її миру в душі. Людина постійно перебуває в тривозі, що помножує страх. Натомість «Господній острах – життєдайний: насичений ним – у спокої перебуватиме, і лихо його не спіткає» (Прип 19, 23).
Коли людина боїться, вона не зможе захистити навіть найріднішу їй особу, а тому зрікається любові та інших Божих заповідей. А страх Господній – це готовність виконувати Його заповіді, зокрема любити свого ближнього. І ця любов робить дива, бо «страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Йо 4, 18).
Ось чому це не парадокс і не ілюзія, а навпаки: «початок мудрости – острах Господній» (Пс 111, 10). Навіть більше, цим шляхом можна досягти тієї мети, якої ми саме й прагнемо: «милосердям і правдою покутується гріх, а острахом Господнім ухиляється зло» (Прип 16, 6).
Знаменно, що євангелист Лука зауважує, що всі присутні під час воскресіння юнака з Наїна «сповнилися страхом і прославляли Бога, кажучи: Бог навідався до народу свого» (Лк 7, 16). Це здивування і благоговійний острах людини, яка щойно стала свідком здійснення Христових слів: «У людей це неможливо, Богові – все можливо» (Мт 19, 26).
Тому не обманює людину Церква, коли пропонує сповнитися острахом Господнім, що означає довіритися Йому, відчути Його присутність біля себе і Його всеоживляючу десницю на собі, і тому позбутися земного страху та почуття самотності. Хто довіриться цьому великому почуттю, той перестане боятися і сповниться надією.
[…]
Зі Слова Глави Української Греко-Католицької Церкви до тих, хто не наважується діяти згідно з волею сумління (Рим, Собор Святої Софії 12.10.2012)
