Євангельське читання п’ятнадцятої неділі по Зісланні Святого Духа (Мт 22,35-46) пропонує до роздумів основний християнський моральний закон: Люби Бога…, люби ближнього. Бога слід любити всім своїм серцем, усією своєю душею і всією думкою своєю. Не дуже Його треба любити, а найдужче. Не серцем, душею і думкою, а повнотою серця, душі і думки. Іншими словами, любити понад усе і на всю свою спромогу. Усяка інша любов не може рівнятися любові до Бога. Любов до чоловіка чи жінки, до сина чи дочки, до мами чи тата, до друзів чи до Батьківщини не може чинити другорядною любов до Бога. Інакше любов до Бога нівелюється. По своїй природі вона не може бути другорядною. Вона або першочергова і повновладна, або її просто немає.
Любити ближнього слід як себе самого. Як бажаємо добра для себе, так мали б рівно ж бажати його для ближніх. Така любов вимагає вміння знехтувати своїми потребами, пожертвувати собою, позичити без надії на повернення, віддати плащ тому, хто просить сорочку, підставити другу щоку, благословляти того, хто проклинає… Якщо так, то виглядає, що ближнього слід любити більше, ніж себе самого, а не як себе самого. Насправді ж ні. Кожен бо з нас у любові до себе бажав би від інших їхньої готовності віддати нам останнє, поділитися своїми благами, а зрештою віддати при потребі за нас життя. Якщо від інших свідомо чи несвідомо ми б бажали такої готовності, то й самі маємо бути готовими так чинити супроти ближніх.
Неможливо любити Бога, не люблячи ближнього. Неможливо любити ближнього, не люблячи себе. Неможливо любити себе, не люблячи Бога. Неможливо бути християнином, не люблячи. І неможливо любити не повністю.
Марія Ярема
