Мій Господи, я так багато задаю Тобі питань, але деякими хіба не спокушаю Тебе? Хоч Ти не можеш бути спокушений, але я все ж постійно намагаюсь «спокусити». Коли мені важко, я питаю Тебе, чому мене не любиш; коли не по-моєму, чому мене не слухаєш чи, слухаючи, не чуєш; коли мені сумно, чому Ти це допускаєш, і коли мені радісно, чому не постійно. Що я хочу почути? Я начебто «заставляю» Тебе оправдуватися переді мною, начебто вимагаю, щоб моя воля і мій розум були визнані Тобою за непомильні, тобто спокушаю Тебе моїми питаннями, щоби почути те, що хочу почути.
Ти ж, Ти дозволяєш мені задавати ці та інші немудрі питання. Відповідаєш на них. Не так, як я хочу чути, але так, як є правдиво. А деколи Сам задаєш мені питання, розуміючи, що я не знаю на них відповіді. А Ти і не очікуєш мого знання, але хочеш, щоб я роздумував над собою і в глибині себе. Твоє бо знання, а не моє, знання Твоєї, Боже, слави, що на Твоєму лиці, воно сяє у моєму серці. Ти так зволив, вчинивши мене Твоїм послідовником та дарувавши мені цю велику благодать. Я ж цього часто не зауважую і сяйво всередині мене мені самому невидиме. Моє тіло, моя глиняна посудина, в якій міститься цей скарб, наче здатна поглинути світло знання Твоєї слави. Мої немудрі питання-спокушування свідчать про те, що не знаю Твоєї слави. Хоч знання цієї слави дароване моєму серцю.
Як премудро усе чиниш Ти, Господи! Ти сотворив мені тіло слабке, як глину, щоб я розумів, що велич сили є від Тебе, а не від мене. Ти сотворив моє серце глибоке, щоб у ньому могло сяяти знання Твоєї слави. Ти живиш моє слабке тіло і моє глибоке серце Твоїм Тілом, що злучене нероздільно з Твоєю Божою славою. Євхаристією єднаєш моє серце і моє тіло. Євхаристією спонукаєш затихнути мій «спокушаючий» розум, що витворює безліч нерозважних питань. Євхаристією відповідаєш мені і питаєш мене. Дякую Тобі за це таїнство Твоєї слави, мій Боже. Амінь.
Марія Ярема
