Неділя п’ята Великого посту. Послання до Євреїв 9, 11-14
11. Христос же, з’явившись як архиєрей майбутніх благ, через більший і досконаліший намет, що зроблений не людською рукою, тобто не земної будови, – 12. і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю, – увійшов, раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення. 13. Бо коли кров волів і козлів та попіл із телиці, як покропить нечистих, освячує, даючи їм чистоту тіла, 14. то скільки більше кров Христа, – який Духом вічним приніс себе самого Богові непорочним, – очистить наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові живому!
Автор цього послання звертається до євреїв, котрі, прийнявши християнство, почали сумніватися в тому, чи Ісус Христос є насправді обіцяний Месія, Спаситель. Однією із причин, котрі змушували новонавернених на християнство юдеїв сумніватися, була відсутність культу: юдеї звикли до краси обрядового життя, за яким, щоправда, часто міг ховатися брак правдивої віри, вони звикли до щорічних паломництв, до людного та багатого традиціями святкування свята Пасхи в Єрусалимі, тощо. Християнство же, особливо на ранній стадії свого існування, було позбавлене цієї обрядової різноманітності та багатства. Відповідно, внаслідок такого зменшення уваги на справи, котрі не мали першочергової важливості, ті християни, котрі ще недавно були юдеями та прийняли християнство, почали вагатися. Прагнучи скріпити їхню віру, автор листа намагається показати, що колишній культ не перевершує своєю гідністю та красою новий культ, більше того – автор показує, що старий культ був лише приготуванням до нового.
У цьому уривку автор зосереджується на трьох елементах – на самому храмі, де складалися жертви, на жертвоприношенні та на обітниці, яка наближається завдяки звершенню цього нового культу.
Отже святиня (тут говориться про «намет»), в котрій звершується новий культ, є «більшою і досконалішою» і нею є не щось рукотворне, тобто якась будівля, а нерукотворне, що «зроблене не людською рукою, тобто не земної будови» – мова тут про людську природу Ісуса Христа. Вівтарем же, де складається нова жертва на примирення з Богом, є Серце Ісуса Христа. Так людська природа, наша людськість стається обраним Богом новим храмом, де Богові до вподоби зустрічатися із людиною.
Жертвоприношення, тобто віддавання Богові чогось цінного (через спалення), в жертві Ісуса Христа також набуває повноти, бо найціннішим, що ми маємо, є не наше майно, але наше життя, тобто ми самі. Ісус Христос став першим та єдиним, хто доконало склав Богові подячну жертву, не затримавши собі навіть свого власного життя.
Врешті, в Ісусі Христі міняється обітниця, якою стає вже не просто обіцяна земля, як територія, де можна буде жити, але духовні блага, якими багатіють усі Його послідовники.
Так в Ісусі Христі ми є спадкоємцями нового культу, котрий складається передусім в серці кожної людини, культу, котрому характерна велика щедрість жертвоприношення (бо людина не узурпує собі абсолютно нічого – навіть свого життя), а також ми очікуємо сповнення нової обітниці – обітниці повноти життя, котре реалізовується вже тепер.
