Читаючи євангельський уривок третьої неділі Великого посту (Мр 8, 34-9, 1), можна легко здивуватись, що це означає, що для того, щоби врятувати своє життя, потрібно ним знехтувати, – чи це означає відкинути його? Якщо так, то чи немає небезпеки перетворитися в бідну цінностями людину, котра хтиво живе сьогоднішнім днем (зрештою саме перед таким життям, як показують нам подальші слова сьогоднішнього Євангелія, Ісус Христос перестерігає своїх учнів). Відкривати глибину цих слів починаємо тоді, коли усвідомлюємо, що без особи Бога вести цей внутрішній діалог та пошук є просто виснажливо та інколи навіть шкідливо.
Коли Ісус Христос говорить, що ми маємо «погубити свою душу», то це означає, що Він очікує щоби ми віддали її Йому в руки, означає покласти надію на Нього, означає скерувати усі свої зусилля на те, щоби це «дерево вічності» розросталось та було опорою також і нашого земного життя (саме тому Христос говорить, що ті, хто погубить своє життя заради Нього та Євангелія, спасе його).
Труднощів нам завдає також неповне розуміння слова «життя» – часто ми розуміємо його як щось єдине, однолите, нероздільне. Ісус Христос бачить наше життя глибше, Він звертає увагу не лише на наше фізичне життя, але зосереджується на глибокому вимірі цього слова. Христос звертає увагу на духовне начало людини. Людське життя є немов полем, в якому засіяне духовне, вічне начало (яке ми часто називаємо душею), причому це начало є дуже тендітним, але його важливість полягає в тому, що саме це начало є основою, серцем вічного життя; коли його забракне, людина перетворюється на вічну тінь, на вічну пустоту, на дійсність, котру Церква називає пеклом.
Наш Господь ще раз закликає нас до того, щоби ми відкрили для себе багатство того, що в нас є, а зокрема «насіння вічності» (таким словом Катехизм називає нашу душу). Тож спробуймо з новими силами та з новою радістю поновити турботу про цей даний нам скарб.
