У першу неділю Великого посту, неділю Православ’я, читається Євангельська оповідь про покликання Филипа та Натанаїла (Йо 1, 43-51). Христос кличе Филипа, який бере ініціативу в покликанні Натанаїла, розповідаючи йому, що бачив він Того, Кого передзвістили Мойсей та пророки. Не дивним виглядає сумнів Натанаїла. Віками народ очікував Месію, віками про Нього писали пророки, а тут Филип раптом стверджує, що саме Його знайшов. Не дивним виглядає і заперечення Натанаїла щодо Назарету, оскільки місто це було зовсім не зразковим у дотриманні віри предків, а навпаки, було сповнене поганського культу. Дивною однак виглядає раптова зміна скепсису Натанаїла на чисту віру.
Щойно він сумнівався, що щось доброго може бути з Назарету, а тут уже називає Назарянина Сином Божим та Царем Ізраїлевим. Що ж спричинило таку зміну? Христос словами про перебування під смоковницею дав зрозуміти Натанаїлові, що наскрізь бачить його душу, його духовний і містичний досвід, його нутро. Очевидно, що під смоковницею Натанаїл власне переживав якийсь досвід єднання з Богом, тому що у тих словах Христа він явно відчитує, що перед ним саме Той, Хто був з ним під смоковницею. «Побачиш більше», – обіцяє Натанаїлові Господь: «Побачиш Божу славу, супроводжувану ангелами. Побачиш, бо не маєш лукавства, яке не дозволяє побачити. Побачиш, бо сумнів, недовіра і скепсис твій не були нещирими, обманливими, егоїстичними».
Те саме говорить Христос сьогодні і нам: «Я бачив Тебе у глибині Твого серця, під смоковницею Твоїх духовних досвідів і пережиттів», але чи чуємо ми від Нього: «Ось справжній християнин, у якому немає лукавства»? Чи наші сумніви, недовіра, скепсис не є часом лукавим бажанням нічого не змінювати у своєму житті та вдавати, що з Христом ми ніколи не зустрічались?
Марія Ярема
