Нерідко в наших побожних думках ми настільки віддаляємо правду про життя Христа та святих, що коли слухаємо історію з їх життя, то настільки огортаємо ці ситуації абстрактною непорушністю Бога, що навіть не знаємо, на що ми маємо дивитися та з чого ми можемо взяти приклад.
Отже Євангеліє Неділі по Різдві (Мт 2, 13-23) розповідає нам про славну подію народження Спасителя світу. Але придивімося і прислухаймося, про що нам говориться: народження Ісуса Христа відбувається в крайній нужді, в невпевненості та небезпеці. Обставини настільки перевищують можливості святого Йосифа, що він рятується втечею. Чому?
Бог, коли приймає постать людини, коли одягається в нашу природу, то чинить це справді, а не удавано (так, як наприклад, шахраї, котрі приходять під виглядом добра). Ісус Христос справді приймає наше людське життя – з усім, що в ньому є.
Особисто нас дивує та захоплює постать святого Йосифа – він не робить собі закидів про те, що не може зробити те, що неможливе – що не може захистити Божого Сина від небезпеки. Ісус Христос приймає цю слабкість і вслід за Ним святий Йосиф з миром, хоча і з тривогою, приймає усі обставини як дар від Бога, покладаючись на Його Провидіння.
Напевно в нашому житті ми неодноразово були сковані обставинами, які нас безмірно переростали та проти яких ми не могли вчинити нічого, бо будь які наші зусилля були би неспівмірні (маємо перед очима також усе, що відбувається в нашій рідній країні, де стільки раз ми можемо відчути себе безсилими, де «мій один голос немов не важить нічого»). Та напевно також кожен з нас має досвід вірності Бога своїм обітницям, які вільно нам дав (і такий досвід є одною з підвалин нашої віри, брак якої часто приводить до того, що вона хитається), досвід того, що можливо жити добром, яке Бог нам дає можливість реалізовувати.
З новою силою покладімося на Бога, для Якого усе – час, місце, обставини, події – не є нічим іншим, як способом об’явити повноту своєї любові до кожного з нас.
