Різдво Богородиці

rizdvo  dohorodytsi 4

Неділя 17-та по ЗСД

Nedila 17 po ZSD

Свята Літургія в Остії

Ostia 1

Вхід

Гості он-лайн

На сайті 269 гостей та один учасник

  • o.Ivan

УГКЦ

ugcc

УГКЦ в Італії

UGCC Italia

Katolytskyy ohladach

8WPsTAPT7O7PkvT

Пастирське послання Митрополита Йосифа (Сліпого) до духовенства про становище духовенства та вірних Української Греко-Католицької Церкви після 1946 р. та із закликом бути витривалими у вірі в часі переслідувань

Непрослідимі дороги, якими веде Господь нашу Церкву! Довголітні заборони і переслідування звели наше духовенство і всю Церкву до злободневного існування, до зачинення усіх храмів Божих, а дуже багато священників – до поновних ув’язнень і зношення нових страждань. Серце рветься з болю на вид такої руїни, колись квітучого релігійного життя. На тяжких непосильних каторжних роботах, в голоді і холоді, в лахміттях і голобіж, в поті чола і в брудах. Ви, наше духовенство, узгляднюєте буквально заповіт Христа. Одні томляться в тюрмах, а інші похилили голови і згорбили плечі, не з Євангелієм, хрестом в руках, але з джаганами, топорами, молотами і ломами під караулом з наїженими штиками прямують до шахт сталеварень, на лісоповали, будови і польові праці, на вивози річної ріллі на дорогу і кам’яні кар’єри. І це – ген далеко серед підбігунових сніговіїв і в’юги, тріскучих морозів або на полудневій азійській тайзі.

В додатку ще, серед розбійників і крадіїв мусите зносити дошкулення і напади, бо як каже пророк Ісая: “Ви почислені до злодіїв”. Багатьох вислано на виселення в Сибір і далекі краї, щоби ждали з тугою хвилини повороту. А ті, що остались, гинули від кулі в часі сповнювання душпастирських обов’язків, як мученики за св. віру, або скиталися з місця на місце, бо позбавлені священодіянь могли тільки найматись на сторожів або інші чорноробочі заняття. Багато з Вас потратили здоров’я і окалічіли або, не мігши перенести горя, зійшли з ума. Не диво, що і на слідствах і на допитах – серед побоїв до бестями – насміхались з Вас, що Вашими рясними сльозами миють долівки тюрем.

-------------------------------------------------------------------------------------------------

Ваші стогони і ридання було чути на весь світ. А скільки сотень не видержали гарівок і зложили свої свіжі кості далеко на чужині без христіянських похоронів і супроводу своїх рідних і вірних, як справжні ісповідники і мученики католицької віри… Яко агнці на заколення були ведені. І хто ж з Вас мав і має можливість спокійно відправити Службу Божу, сповняючи священичі обов’язки, висповідати і запричащати, проповідувати і катехизувати, забезпечити вмираючих, потішити сумуючих, навернути заблудших, повчити невіжів, заохотити до видержання і то в лютих часах, коли св. віра найбільше висмівається і переслідується. А, якщо, хто з Вас мимо того з мужною увагою і геройською посвятою ніс і несе духовну поміч вірним, а тих слава Богу немало, то це лиш сотий раз потверджує, що дух сильніший від плоті. Хто ж, дивлячись на Ваші страждання і подвиги, гірко не заридає, або може не одному посторонньому, а то і Вам самим не вирине сумнів, чи Господь не забув про нашу Церкву і не засудив її на остаточну загибіль!

А вжеж, ніщо більше так несправедливе, як такі чорні думки. Найперше, вони невірні, бо не відповідають дійсності, а по-друге вони безпощадно руйнують і так підтяте злиднями здоров’я душі і тіла, затемнюють розумний суд, погляд на майбутнє, словом не доводять до нічого путнього. Тому за всяку ціну, усіми природними і надприродними силами, треба з такими підшептами і намовами боротися, хоч як вони грізні і надоїдливі.

1. З життя Хр[ист]а ми знаємо, що ніщо не було так дороге і на нічому більше Йому так не залежало, як саме на Церкві і її слугах та їхній праці над спасінням людських душ. Коли не забуває Г[оспо]дь травички і птички (Мт 6, 26-30), то чи мавби забути про Вас у Христовому винограді! І то Той, котрого милість безмірна і чоловіколюбіє невисказане. (Перша молитвана Сл[ужба] Б[ожа]). В часі каменування св. первомуч[ика], Стефан бачив небо відчинене і Хр[ист]а стоячого по правиці Вітця (Дія. 7, 55) в найвищому напруженні і заінтересованні про вислід боротьби за Його віру і науку. А Він же той самий вчора і нині і завжди і на віки вічні (Євр. 13, 8). Дальше стан такого пригноблення і насуплення є сам в собі ненормальний. Він знеохочує до всякої праці і виснажує всі духовні сили. Жодна недуга так не в’ялить людини і не валить її з ніг, як безнадійність і песимізм. Їй, що чорно і безвиглядно стоїть задивлена з заломаними руками не лишається нічого іншого тоді, як тільки смерть. А живий, живе гадає! І на священика можуть приходити такі знеохочення і отупіння, начеби він, забутий Богом і людьми, лишився круглим, безпомічним сиротою і спускається нестримно на дно.

2. Найпершим ліком проти такої недуги це відзискання спокою і рівноваги духа. Треба віднайти свою точку опору у вірі, остої у всяких хитаннях і ваганнях. Від цього починається зворот в настрою і перша здорова думка. А що так воно є, свідчать вже поганські філософи, що уважали рівновагу духа одиноко вказаною у великих нещастях. В зв’язку з своїми працями, філософ і математик Архімед кликав: “Дай мені о що опертися, а я порушу землю” - Таким сильним він почувався би, маючи неподвижну точку опору, що рушив би навіть землю. Справді тверда і непорушна точка опору робить людину спосібною до гігантських надлюдських подвигів. Рівнож і римський поет Горацій завзивав всіх, щоби зберігали рівновагу духа в усіх життєвих прикростях і потрясеннях. Філософія стоїків була звернена головно на те, щоби навчити людину не виходити з рівноваги, але зберігати стоїчний спокій і то навіть в найстрашніших болях і журбах. Також христіянський вже філософ Боетій, вкинений до довголітної в’язниці, як державний муж в часі мандрівки народів, шукав природних рацій, щоби і розважити себе і потішити себе у важкому горю і увійти у свій психічний стан. Про це й написав він окремий твір – De consolatione – про потішення.

3. Після упадку Адама в гріх, усе життя кожної людини переповнене душевними і тілесними болями, по-христіянськи кажучи, хрестами. А їх не щадить Г[оспо]дь і своїм вибранцям-священикам! З другого боку є природним правом духа в кожної людини, освободитись від своїх хрестів, від недостатку, недуги, примусового заняття і ув’язнення. І Хр[исто]с молився в Оливнім Саді, – якщо можливо, щоби минула Його ця чаша горя (Лук 22, 42). Ми також з усім католицьким світом молимо Г[оспо]да о скорочення мук, зневаг, побоїв і переслідувань. “Помилуй нас, Слове, понижених, устроюючи з нас потрібні Твої посуди” – взиваємо на недільній Утрені. “Щоби ми ізбавилися від всякої скорби, гніву, біди, недостатку, від всіх ворогів видимих і невидимих” – додаємо виразне і окреме прошення до літургічної ектенії. Очевидно, молимо, – якщо така Божа воля! Бо віруючий христіянин-католик не знає, чи його терпіння і якраз ці, а не інші хрести є більшим для нього добром, ніж звільнення від них. Не раз може і не одному з Вас, дор[огі] Бр[аття], здається, що мабуть був би кращий який інший хрест для нього, ніж той, який він двигає. Але, коли він приглянеться свому терпінню більше, то переконується, що воно ще найвідповідніше для нього. Г[оспо]дь не завдає нікому на плечі понад сили тяжкого хреста ніж такий, який він може донести. Аскетичні письменники оповідають про візію одної душі, що горячо і неустанно молила Хр[ист]а про заміну свойого хреста. І раз так в одному сонному видінні вона найшлася десь на широкому майдані, закиданому безчисленними хрестами. І мовив Хр[исто]с до неї: “Скидай свій хрест і вибирай собі інший, ліпший”. Врадована, вона стала перебирати всі хрести більші і менші, важчі і легші, довші і коротші, але жоден їй не подобався і не відповідав їй, аж вкінці глянула на ще один, що лежав побіч, і цей ще найбільше припав їй до вподоби. Та коли вона ліпше приглянулася йому, то пізнала, що це той самий, який вона скинула з себе для заміни. Люди привикають і до своїх терпінь, а Г[оспо]дь має свої окремі цілі, вкладаючи якраз таке, а не інше терпіння на душу. Але про це Хр[исто]с рідко кому об’являє. Бл[аженної] п[ам’яті] митрополит Андрей часто говорив, що він почувався би нещасливим, якщо би в часі нашого тоді важкого положення Церкви був найшовся за кордоном, свобідним від небезпек. Та всі ці розумування далекі від того, щоби це мав бути присуд загибелі і невідкличне призначення якоїсь мойри-фатум, неумолимої судьби, як вірили Греки і Римляни – погани. Вони уняли таку розпучливу, тупу і безвиглядну муку в персоніфікації прибитого до кавказької скали Прометея. Який інакший вигляд і змисл терпінь Хр[ист]а на хресті! Вони пронизані відданням на Божу волю і свідомістю, що користь з них і заплата за них велика і тому вони не даремні і не безцільні. По-людськи беручи, може і Вам також дор[огі] Бр[аття], здаватись на перший погляд, що Ваші довгі і важкі страждання, десятки літ по тюрмах і лагерях, повні смутку і знищення життя, минули марно і без хісна. На ділі вони мають величезне значення і для Вас самих і для усьої Церкви. Може не один з Вас пропав би на світі для вічності, як деякі інші, що боячись терпінь згинули ганебно, як відступники і публичні грішники, – а серед страждань він осягнув, або осягає своє найвище і то ще почесне, небесне призначення. На землі він прикладом для витривалості і постійності у вірі, заохотою до наслідування, видержання на своєму християнському становищі і зразком переконання про правдивість Христової віри, – бо sanguis martyrиm, semen christianorym, – кров мучеників – насіння христіян!

4. В світлі Христової науки, терпіння – це не мука для муки, але засіб для освячення, до внутрішнього ублагороднення, спонука до молитви і благання. Терпіння в Христовому розумінні викликує в душі жаль за гріхи і стає задоситьучиненням за кари стягнені гріхами. Бо до уздоровленого паралітика в овечій купелі, мовив Хр[исто]с опісля в святині: “Не гріши більше, щоби не сталось з тобою ще гіршого” (Ів 5, 14). Оце той глибокий змисл, який криється в кожному терпінні! Хто терпить, цему не в голові забаганки ні похоті, ні притрасті, щоби їх заспокоїти. Страдалець відвертається від земських грішних утіх, від земських клопотів, а самометно звертається до Бога. І тим вже терпіння таке цінне і корисне. Воно отже зближує людину до Бога! Кого вже нещастя не опам’ятує, той пропавший на віки, як той розбійник, що вмирав на хресті по лівиці Хр[ист]а. Дальше, терпіння звільнює від мук в чистилищі і охороняє від може ще більшого страждання на землі, яке належало би йому, як заслужена кара. Не є вони, отже, безвартісними, але дорогим скарбом. Ба, що більше, мучеництво за Хр[ист]а змиває само з незвершеним жалем вину за гріхи, а без терпінь і проливу крові, як учить св. Павло, нема відпущення гріхів. (Євр 9, 22). Всі ласки і добродійства спливають з хреста на Голгофті. Тому й всі молитви і благословення Церкви зачинаються і кінчаються хрестом, а усе життя Церкви і кожного христіянина зокрема, носить на собі характер Христового хреста.

5. Коли Хр[исто]с відкривав апостолам ціль і завдання свого життя, смерть на хресті і відкуплення людського роду, що Він має терпіти і бути убитим (Мт 16, 21), то св. Петро із співчуття і любові, відмовляв Його від цього і прохав Його, щоби закинув таку жахливу думку (Мт 16, 22). Та Хр[исто]с зганив Петра за те, що не думав по-Божому, але по-світськи: “Якщо хто хоче бути моїм учнем”, – сказав Ісус: “Нехай відречеться себе, візьме свій хрест і слідує за мною” (Мт 16, 24; Лука 14, 27) Такий змисл христіянського життя і такий вихід з важкого положення кожної душі: “Прийдіть до мене всі струджені і обтяжені, а я успокою вас” (Мт 11, 28). Сам Хр[исто]с страдав усе своє життя і ні одної хвилини не був без терпіння. Увесь час бачив Він духом свої муки і свій хрест на Голгофті: “Сумна моя душа аж до смерті” (Мт 26, 38). Так і Мати Божа несла свій життєвий хрест, чи то в щоденній праці, чи в подорожі до Вифлиєму, чи в утечі до Єгипту, чи шукаючи Ісуса, що відлучився був від Неї (Мт 2, 13-15; 43-50), чи то стоячи під хрестом (Ів 19, 25) і дивлячись на муки свого Сина. Яке важке було її горе! Матір одного нашого священика на Лемківщині, оповідала, як з її сина в 1944 році дерли паси шкіри з тіла і вона в судорогах мусіла глядіти на те. Який невимовний такий біль для кожної матері, а зокрема для Матері Божої. Несли свої хрести, аж до мученичої смерті усі апостоли, крім Івана, впрочім також мученого.

Починається непроглядний хрестоносний похід впродовж віків аж до кінця світу. На переді веде його збещещений, опльований, обкривавлений Хр[исто]с і двигає свій хрест (Ів 19, 17), за Ним Божа Матір, апостоли, їх учні, Римські архи[єреї], Лін, Клет, Анаклет, Александер, Сікст, Пій, Інокент, Стефан, Лев і і[нші], Ігнатій Антіохійський, Полікарп Смирненський, ісповідники і ісповідниці, мученики і мучениці з римських переслідувань, подвижники і подвижниці, пустиножителі, чернці, черниці, миряни, архиєреї: Кирило Ерус, Оріген, Атаназій Алекс[адрійський], Василій Вел[икий], Іван Золотоустий, Максим Іспов[ідник], Теодор Студит, Киприян, Августин, Амброзій, Бенедикт, Домінік, Франциск з Асижу, св. Тома з Аквіну, Альфонс Лігуорі, Ігнатій Л[ьойоля], Тома з Кемпіс, Дон Боско – а число їх непроглядне множество. Всі вони в довгому непереривному поході, що перевищає своєю величчю і маєстатом усі демонстрації і маніфестації світу.

А серед того хрестоносного походу окремий ряд становлять визнавці нашої греко-католицької Церкви. Його започатковує св. ап. Андрій Первозванний, що приніс світло Христової віри на наші українські землі і перший здвигнув Хрестовий хрест в душах вірних нашої Церкви. За ним ступають його учні: Ін, Пін і Рін, св. Климентій-папа римський з своїм учнем Тивом, сімох перших херсонських єпископів-мучеників: Василий, Єфрем, Каттон, Євгеній, Єферій, Елпідій і Агафадор, св. Мартин-папа, св. Іван Гофтський, св. Стефан Сурожський, св. Ольга, боярин Теодор з сином Іваном, що їх убили київські погани за те, що батько не хотів віддати сина на цілопалення Перунові, св. Володимир з Борисом і Глібом, митр. Іларіон, Антоній і Феодосій Печерські, осліплений Василько Теребовельський, літописець Нестор, перші королі Ізяслав і його син Ярополк, переслідуваний митр. Клим Смолятич, митр. Йосиф і князі Михайло з боярином Федором і Ярослав Всеволодовичі, що погинули в часі монгольського нападу, київський митрополит …., убитий половцями, митр. Герасим, спалений на костирі за ложні наклепи перед литовським князем Свидригайлом, щирий прихильник унії, як і його попередник Григорій Цамблак, митр. Іпатій Потій, св. Йосафат, архиєп. Полоцький, митр. Йосиф Рутський, численні холмські і підляські мученики за унію, Грекович – ген[еральний] вікарій київський і багато-багато страдалців архиєреїв, священиків, монахів і мирян за єдність Церкви. Там бачите і Ваших дідів і прадідів, батьків і кревних, численних Ваших духовних дітей, друзів і знайомих. В останніх рядах, що гідно донесли свій хрест, погибші в тюрмах, лагерях і на висилках священики, станислав[івські] єпископи Григорій і Іван; Перемиські – Йосафат і Григорій; єп[ископ] Теодор – Мукачівський; єп[ископ] Никита – Львівський; архим[андрит] Климентій Шептицький; крилошани всіх греко-католицьких єпархій; звиж сорок священиків і вірних, убитих на Лемківщині; монахи Василіяни; Студити, Ізбавительці (Редемптористи), сестри-монахині Василіянки, Студитки, С.С. Милосердя св. Вінкентія а Павльо, Мироносиці, Йосифітки, Йосафатки, С.С. св. Родини, Витанки, миряни і мирянки. А їм всім понад голови видніє могутня духом і тілом постать невтомного і многостаждального борця за єдність Церкви митр[ополита] Андрея. Всі вони співають величну пісню: “Царю віків, нетлінному, невидимому, єдиному, премудрому Богові честь і слава во віки віків (1Тим 1,17) і приймають з рук Хр[ист]а нев’янучий вінець слави перед Богом, людьми і історією.

За тими гідними, достойними і святими предками, ступаєте і Ви, дор[огі] Бр[аття], з своїми важкими хрестами, падаєте під ними не раз і не два, щоби знову повстати. На Вас глядить усе небо, увесь христіянський католицький світ, і то не як цікаві глядачі, але як повні співчуття учасники боротьби за Христову Церкву і її єдність. Всі вони, з Святішим Отцем Папою Римським, в голос заносять молитву за Церкву, що мовчить і терпить – раді як змога, найбільше Вам помогти і облегшити Ваше горе. Всі вони у Вашій боротьбі за Церкву і її єдність, у двиганні Вашого важкого хреста духом і молитвою з Вами!

Повні надії, що якщо терпите з Христом, то з ним будете царювати (2 Тим 2, 12), пригадуючи водночас і слова Спасителя: “В світі будете мати смуток, але бодріться, я побідив світ”(Ів 16, 33). Справді, треба Вам бодритися, бо противник Ваш диявол, “Ходить як ричущий лев, шукаючи кого пожерти. Протиставтесь йому твердою вірою, знайте, що також страждання (як у в’язницях) лучаються і з Вашими братами у світі “(1 Петр 5, 8).

6. В цьому хрестоносному поході століть, вирізняються два велети священичих терпінь і ідеології христіянського хреста. А каже нам відмітити їх не тільки кількість і різнорідність перенесених ними хрестів Хр[ист]а ради, але і нинішне їх свято, в якому звертаємося до Вас, дор[огі] Браття. Крім того, своїм високим полетом і глибиною думки, вони вияснили Христову науку про хрест і потвердили її своєю мученичою смертю.

В часі переслідування Синедріоном апостолів і учнів, св. Петро став речником їх діянь. За це стягнув він на себе гнів єврейського начальства. Усі апостоли попали у в’язницю, але Ангел освободив їх і вони дальше проповідували. Завізвані Синедріоном, вони почули погрози і зневаги, а, навіть, мусіли знести і побої. Та, вийшовши, вони радувались, що удостоїлись за ім’я Іс[ус]а Г[оспод]а прийняти безчестя. (Дія 5, 41). Подиву гідна їх відвага і втіха в стражданнях – а веселого давця любить Бог! (2 Кор 9, 7) Вони терпіли і самопевно, бо знали за що терплять! Та на цих терпіннях не кінець. Зненавиджений в народі Ірод, хотів здобути собі ласку і прихильність Жидів. Тому казав убити ап[остола] Якова, брата ап[остола] Івана і вкинув до в’язниці ап[остола] Петра (Дія 12, 2). Перенесіться в його положення! В кайданах, під сильною сторожою, серед їдких дотиків, кпин, докорів і нелюдських знущань, він здавав собі вповні справу з грози положення, молодої ще тоді Церкви. Смерть заглядала йому в очі, але він не падав в безнадійність, не лякався йно здався на Божу волю і зберігав спокій, так що навіть заснув. А тим часом уся Церква молилась горячо і неустанно за свого Голову (Дія 12, 5). І ось в опівночі штовхнув його Ангел в бік і збудив, шоби він вставав і збирався до виходу. Кайдани злетіли з ніг і рук, брами відчинилися, сторожа спала. Св. Петро і Ангел опинились на вулицях Єрусалиму. Ангел зник, а Петро зайшов до Марії, матері Марка Євангелиста, де були зібрані і апостоли. Можна собі представити їх радість. Рішили, щоби Петро покидав Єрусалим, і то негайно, вночі. Рад-нерад, Верховний Апостол попрощався і пішов в чужі краї голосити Христову віру і нести дальше свій преважкий хрест скитальця і мандрівника аж до поновної в’язниці і мученичої смерті в Римі.

А ще обильнійше в муки є апостольсьво св. Павла. Хто ж до сліз не зворушиться, читаючи його власну сповідь про свої терпіння: “Я далеко більше (ніж інші апостоли) був в трудах, безмірно в ранах, більше у в’язницях і багато разів при смерті. Юдеї дали мені п’ять разів по сорок ударів без одного, три рази били мене палицями, раз каменували, три рази я потерпів розбиття корабля, ніч і день перебував в морській глибині. Багато разів я був в подорожі, в небезпеках на ріках, в небезпеках від розбійників, в небезпеках від одноплемінників, в небезпеках від поган, в небезпеках між ложними братьми. В праці і вичерпанні, часто в безсонності, в голоді, спразі, часто в поті, на стужі і в наготі. Крім побічних випадків, в мене щодня були сходини вірних, журба про всі Церкви. Хто не знемагає, з ким я не знемагав би? Хто не гіршиться і за кого я не червонів би? Якщо можна мені хвалитись, то я буду хвалитись моєю неміччю”(2 Кор.11, 23-30). Не даром Хр[исто]с предсказав йому, що: “Я покажу йому, скільки він повинен пострадати за моє ім’я” (Дія. 9, 16). Скільки ув’язнень, очернень, голодань, побоїв, небезпек смерті! А це вичислення то тільки частина його терпінь і подвигів! Та завжди була в нього присутність духа та непохитне переконання, що боронить Хр[истов]у Церкву. Коли в Єрусалимі накинулась на нього товпа і римська когорта вирвала його з рук вбивників, він боронився відважно (Дія 23, 16). Сестрінок повідомив його про новий заговір. Ап[остол] Павло казав відправити хлопця до тисяцького, щоби він унеможливив засідку. Павлові промови на судах гідні і переконливі, хоч не завжди успішні перед загонистими гонителями. Не попадав він в безнадійність, не тратив голови, але шукав виходу з кожного важкого положення. Приходили і на обидвох апостолів хвилини пригноблення та душевного вичерпання, але все те переносили вони, задивлені в приклад Хр[ист]а. “Подумайте”, – каже св. Павло до себе і до всіх нас – “Претерпівшому такі над собою наруги, щоби вам не знемагати і не ослабнути вашими” (Євр 12, 3).

7. З багатьох рацій Христової віри про терпіння, обидва апостоли видвигають два моменти. Першим є те, що це терпіння за Хр[ист]а, за віру. Вам дано не тільки вірувати в Хр[ист]а, але і страдати за Нього. Св. Павло підносить з натиском, що це велика і окрема Божа ласка, о яку треба благати, і що вона не кожному дана. Бути ісповідником, прилюдним визнавцем Його віри серед гонення і терору та віддати своє життя за Хр[ист]а і Його Церкву удостоюються тільки Його вибранці. Очевидно, як вже сказано, терпіння за віру супонує праведне життя і горячу молитву. Тому св. Павло пише: ”Жийте достойно і згідно з наукою Хр[ист]а. Що ви в одному дусі, тому не бійтеся противників. Це для них є знаком заглади, а для вас спасіння. І це від Бога, тому, що вам дано Хр[ист]а ради не тільки вірувати, але і страдати за Нього” (Фил.1, 27-30). Отож не уважайте, дор[огі] Бр[аття], своє положення і свою в’язницю як неласку в Бога і прокляття, але, навпаки, як честь і велику славу перед Богом і Церквою.

Цю саму думку розвиває і св. Петро (1Петр. 2, 20 і 4, 13-16) в першому посланні: “Що за хвала, якщо ви терпите, коли вас бють за проступки? Але, якщо, роблячи добре і страдаючи терпите, це угодно Богові… Як участвуєте в Христових стражданнях, радуйтеся, щоби і в явленні Його слави возрадовалися і восторжествовали. Якщо злословлять вас за ім’я Хр[ист]а, то ви блаженні, бо дух слави, Дух Божий спочиває на вас, ними він хулимий, а вами прославляється. Тільки, щоби хто не потерпів з вас як вбивник, злодій, крадій, або, як посягаючий на чуже. А якщо, як христіянин, не стидайся, але прославляй Бога за таку честь… Бо це угодно Богові, якщо хто думаючи про Бога, переносить скорби, страдаючи несправедливо” (1Петр. 2, 19)

Нехай ці золоті і цілющі слова стоять Вам, дор[огі] Бр[аття], завжди в пам’яті і перед очима і будуть осолодою у Ваших найвищих хвилинах життя. Вони повинні бути і беззастережною підоймою Вашого дальшого несення мученичого хреста. Коли і світські люди уважають почестю терпіння за якусь світську ідею, за гуманний погляд, і коли навіть серед теперішніх умовин вирізняється політичних в’язнів і нераз вихваляється їх, як героїв, то о скільки благороднішими і без порівняння вищими стоять терпіння за вічне добро людини, за віру, за Церкву, за Хр[ист]а, за Бога.

Другий момент, який видвигає св. Павло в христіянському страданні, це його тісна злука з муками Хр[ист]а. Вони навіть в якійсь мірі доповнюють Його страсти: “Нині радуюся в моїх терпіннях за вас і доповнюю в моєму тілі недостаток Христових скорбів за тіло Його, яким є Церква” (Кол 1, 24) Про який недостаток Христових мук може ще бути мова? Прецінь сама хресна смерть Хр[ист]а вповні задоситьучинила за всі людські гріхи. А св. Павло підкреслює виразно, що він радується тим, що в своєму тілі доповнює те, що ще бракує і недостає Христовим страстям. Хоч хресна смерть Хр[ист]а вповні задоситьучинила за людські провини, то все-таки безкровні жертви доповнюють її в той спосіб, що кожному поодиноко, хто молить о прощення своїх гріхів, примінюються і уділюються заслуги кровавої жертви Хр[ист]а в Безкровних жертвах. Служба Божа унагляднює Кроваву жертву конкретно і повторює її. Вона бере всю силу і значіння з хресної жертви і без неї вона не була би тим, чим є, то є жертвою хвали, благодарення (подяки), задоситьучинення, вимолення і зближення до Бога. Як сказано, вона примінює, і в частності роздає ці невичерпні скарби заслуг жертви на хресті душам віруючих, що звертаються з покаянням за прощенням.

Щось подібного є з заслугою самих Христових терпінь. І вони мусять бути примінені і перетворені в душі поодинокої людини. Щоби мати повний успіх ублагороднення і задоситьучинення з Христових терпінь, то вони мусять бути немов повторені в душах христіян. Хр[исто]с хоче продовжувати своє терпіння в душах, що до Нього звертаються. А терпіння, прийняте з любов’ю в злуці з жертвою Хр[ист]а стає основою внутрішнього життя кожної душі так, як є вона осередком і змістом життя усьої Церкви. Тоді щойно стає душа повною учасницею плодів Христового терпіння.

9. Як вже сказано вище, наші болі, умертвлення і страждання на цьому світі не є ціллю в собі, але тільки засобом до осягнення вищої мети поодинокою людиною і цілою Церквою. Вони тому не є нескінченими, але часовими і кінчаються на цьому світі. Та коли вони скінчаться, це знає один Бог, що глибинами мудрості все чоловіколюбно уладжує. Бо одно певне, що по Страстній П’ятниці, завжди приходить радісний Великдень. Воно і це також правда, що непевність, крім самого болю, мучить кожного ще окремо і спричинює Вам в ще більшій мірі пригноблення. Вона викликує сумніви, чи видержу в цьому вогні, чи стане мені стільки сил, аж до часу, коли ця печаль скінчиться? І свої очі видивили Ви вже за світанком, і руки, здвигнені до молитви опали Вам…! Про дві засади треба Вам тут тямити, а саме, що Хр[исто]с, як вже відомо, не завдає хреста на плечі і понад сили. І Ти ще опирався спокусам і пристрастям аж до крови – nondum usgue ad sanguinem restitisti – Ви ще не боролись до крові, змагаючись з гріхом! (Євр 12, 4) А друге, на що так велику вагу кладуть св. Петро і св. Павло, це постійна поміч Хр[ист]а: “Все можу перенести в укріплюючому мене Хр[ист]і” (Фил 4, 13), в достатку і недостатку, в біді і радості, в горю і потісі, в переслідуваннях і на волі! Ще виразніше говорить св. Петро: “Всі ваші журби зложіть на Нього (Хр[ист]а), бо Він дбає про вас” (Петр 5, 7). Не мудруйте багато самі, бо Вами руководить Вища сила !

10. А в тім завжди таки треба себе потішати, що це все скінчиться чи скорше, чи пізніше. І до св. Петра, що готовився вже на смерть, бо який був йому тоді вихід, – прийшов Ангел вночі і штовхнув його в ребро, щоби збудився, одягався і виходив з тюрми. Один чернець любив часто думати над тим, що радить тепер цей ангел, що штовхав в бік і будив св. Петра? Дитинне, але не без змислу питання! І так раз, збираючись на богослуження, він задумався над своїм питанням і попав в просоння. Аж ось прийшов Ангел, штовхнув і його також в ребро і збудив, щоби спішив на богослуження. При цьому він додав: “Я той самий Ангел, що будив і Петра, буджу і тебе і всіх, коли приходить пора, щоби не заспали, але вставали до дальшої праці”.

І ми, Дор[огі] Бр[аття], неустанно і горячо молимо, щоби цей самий Ангел не отягався, але чимскорше збудив Вас з цього тюремного просоння до поновного свобідного життя в обновленому Христовому винограді. І в цьому наміренні уділяємо Вам і нашого архиєрейського бл[агословенн]я.

+ Йосиф

Д[ано] на свято Петра і Павла, 1953 [року]
Маклаково, м-ко, Красноярський край, 12 липня 1953 р.

Джерело: Слово Патріарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів, Гердан, 2003 р.

 
 

Sviate Pysmo

Katehysm-ugcc

Приєднуйтесь до нас в

 

yt

kalendar

Radist Evangelia