Неділя 4-та по ЗСД

vsix sviatyx ukrainskoho narodu

Неділя 5-та по ЗСД

Hadarynski bisnuvati

Свята Літургія в Остії

Ostia 1

Гості он-лайн

На сайті 48 гостей та відсутні користувачі

УГКЦ

ugcc

УГКЦ в Італії

UGCC Italia

Katolytskyy ohladach

Вхід

Nedila 3 po ZSDУ третю неділю по Зісланні Святого Духа читається Євангеліє від Матея 6,22-33:

Світло тіла – око. Як, отже, твоє око здорове, все тіло твоє буде світле. А коли твоє око лихе, все тіло твоє буде в темряві. Коли ж те світло, що в тобі, темрява, то темрява – якою ж великою буде! Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити – і мамоні. Ось чому кажу вам: Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити; ні тілом вашим, у що одягнутись. Хіба життя не більш – їжі, тіло – не більш одежі.

Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш небесний їх годує! Хіба ви від них не вартісніші? Хто з вас, журячись, спроможен добавити до свого віку хоч один лікоть? І про одежу чого ж вам клопотатись? Гляньте на польові лілеї, як ростуть вони: не працюють і не прядуть. Та я кажу вам, що й Соломон у всій своїй славі не вдягався так, як одна з них. І коли зілля польове, яке сьогодні є, а завтра вкидають його до печі, Бог так одягає, то чи не багато більше вас, маловірні? Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться.

 

Довіряти Отцеві. Покластися на Провидіння Боже

Слова, які ми щойно почули в Євангелії, передають одну з найпростіших і водночас найфундаментальніших істин нашого нового життя у Христі; ця істина також одна з найвідоміших. Багато фраз із прочитаного фрагменту Євангелія стали прислів’ями. З іншого боку, ті слова Господа є, мабуть, одними з тих, які ми найменше сприймаємо всерйоз. Звичайно, все це дуже просто, дуже ясно сказано... Теоретично – все чудово, а от на практиці! ... Мусимо давати собі раду. Мусимо утримувати свою сім’ю, розв’язувати всілякі проблеми... То ж перегорнімо сторінку. Прочитаймо Євангеліє про польові лілеї, тоді нам стане трохи легше. Гадаю, так ми роздумуємо, і така часткова згода з Євангелієм відповідає нашій звичній життєвій позиції. Справді, з одного боку є згода, яка не може не народжуватися в нашому серці, коли ми споглядаємо Господа, а з іншого боку, є практичні застереження, то ж ми не можемо розв’язати цієї суперечности у своєму житті; вона виникає знову і знову, бо всередині нас завжди є тривога; вона постійно відроджується, постійно проростає. І, зрештою, це добре! Це дає нам можливість щораз іти глибше, вкорінюючись у вірі та залишаючись вільними серед усіх наших клопотів.

Пропоную вам удома перечитати цей фрагмент Євангелія. Його зміст незглибимий, і в ньому ми знаходимо відповідь на нашу основну щоденну проблему. Стосовно цього тексту, я хотів би коротко нагадати про кілька моментів, на яких мають базуватися наші переконання, наша життєва мотивація і які зумовлюють дію Святого Духа, Який на цю мотивацію відповідає, актуалізує її.

Перший момент: цілком зрозуміло, що це Євангеліє в жодному разі не закликає нас до пасивности, до безтурботности. Ми – не горобці, ми – людські особи, наділені Божою величчю, ми відповідальні і творимо разом з Богом. Для нас, як і для Нього, творення є величезним ризиком. То ж не йдеться ні про фаталізм, ні про складання своїх обов’язків. Не йдеться про це. Мусимо усвідомити, що в нашому житті є дві речі, очевидні в міру того, наскільки живемо з Христом та зі Святим Духом. Ці очевидності постають перед нами, проте їх цінність у нашому житті не однакова.

Перша очевидність, що притискає нас своїм тягарем, – це те, що попри все мусимо виконувати ті завдання, які перед нами постають – кожен відповідно до свого віку, до своїх можливостей, здоров’я тощо, кожен відповідно до дорученої йому відповідальности. Виконувати їх необхідно, і, в певному сенсі, це прекрасно. Ми мусимо їх виконувати. Ця очевидність обмежує нас і може заступити все решта в житті. То ж, з огляду на те, до свого захоплення Божими обітницями ми додаємо «але», яке робить нашу згоду частковою. Кажемо: «Так, це чудово, але...».

Інша очевидність, яка, на відміну від першої, зазвичай не є тягарем у нашому житті, стосується віри. Йдеться про нашу довіру до Бога. Насправді, йдеться не про те, щоб просто розв’язувати всі труднощі, максимально застосовуючи той досвід, який ми здобули в житті, а про нашу довіру, про те, щоб довіряти Богові, нашому Отцеві, більше, ніж собі самим, більше, ніж іншим. Власне, з огляду на цю другу очевидність, що стосується віри, Ісус двічі чи тричі в Євангелії закидає нам: «Маловірні!» (Лк 12,28). І це правда! Тут нічого ображатися: ми завжди такими є, ніколи не маємо достатньо віри. Якщо тієї першої очевидности нам не уникнути, то друга, і в цьому її особливість, завжди залишає за нами вибір: вона ніколи нам не нав’язана.

Саме у тому і полягає основний зміст сьогоднішнього Євангелія. Це є третій момент, на якому я хотів би наголосити. Давати собі раду мусимо від народження. Очевидно, що зовсім нелегко жити самостійно і самостійно давати собі раду. То ж нам не уникнути тієї тривоги, яка таїться у глибині нашої душі, і це нормально, можна навіть сказати, здорово. Це підштовхує нас іти вперед, а ми знаємо, що коли наважуємося, тривога відходить. Та тривога, що є у глибині нашої душі, не піддається жодному повчанню. Наші людські повчання можуть стати лише паліятивними засобами, але, за своєю суттю, ця тривога дуже глибока. Вона йде від самого нашого вічного єства, і це доводить, що ми не є предметами. Ми завжди маємо мати волю до життя, вибирати. І саме на цій глибині та друга очевидна річ може розв’язати всі наші суперечності, ведучи нас до довіри, великої, як Бог, що довіряє нам. Довіряти Богові – означає відповідати на Його довіру.

Труднощі, які ми переживаємо в цей час, немов припирають нас до стіни, примушують нас давати собі раду і розбуджують ту латентну тривогу, що є в глибині нашої душі. Хто з нас у цій країні не вражений час до часу депресією? А це надзвичайний момент істини: ми немов приперті до стіни, адже змушені вибирати. В нас під ногами відкривається прірва тривоги, і водночас ми приперті до довіри. Проте ця довіра не є чимось неуникним, ми маємо вибрати. Проте зрозуміймо добре, що той, хто є джерелом життя, не є панацеєю для всіх наших повсякденних проблем: до якої школи послати дітей, де знайти притулок, чи покинути свій дім, чи залишитися в ньому? Як вижити? Ми маємо розв’язувати ці проблеми, і в цьому – наша людська велич: мусимо брати на себе відповідальність. Довіра до Отця не дає нам підстав для безвідповідальности. Наведу невеличкий приклад, який може проілюструвати нам ту роль, яку відіграє довіра до Бога. Коли ми в сім’ї чи в спільноті маємо приймати важливі рішення, то зовсім інакше, якщо приймаємо їх разом, і кожен дивиться один на одного скоса, аніж коли між нами панує довіра, єдність, спільність. Якщо об’єктивно подивитися, труднощі залишаються ті самі, і рішення, які ми приймемо, може, будуть однаковими в обидвох випадках, але наше пережиття тих рішень буде зовсім іншим. Це лише порівняння. Довіру до Отця кожен з нас має обрати особисто в глибині свого серця, але наш вибір не може не відбитися на наших стосунках у спільноті, на взаємній любові. Ніхто не може вилікувати нашої тривоги; проти неї не існує жодного зовнішнього ліку. Наша глибинна тривога може перемінитися на силу, мир, надію лише тоді ми оберемо довіру.

Отож, кожен з нас може досвідчити цього в своєму житті: ми не складаємо повноважень свого людського покликання, не перекладаємо прийняття рішень на інших. Ми не використовуємо Бога, як засіб, але Він з нами. Як ми читали сьогодні, «надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим 5,5). І ця очевидність розвіює наші тривоги, ми дихаємо диханням Бога. Чого нам боятися? То ж ми йдемо за Ним і стаємо творцями. Навіть, якщо нам доведеться постраждати, настане воскресення.

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007

 

Довіряти Отцеві. Любов Отця

Ми ніколи не можемо достатньо пережити у своєму житті те, про що говорить у сьогоднішньому Євангелії Ісус. Послухаймо Його слова, бо в них Він відкриває нам, чим є наше щоденне життя, кожен його день: наше життя – це зв’язок із Богом, такий простий і такий прекрасний.

Найперше Ісус відкриває нам, ким є ми: ми прекрасніші за Соломона і за польові лілеї, ми є образом Його слави! Та чомусь нас не раз гризе тривога. Якими не були б її причини і походження, кого з нас вона раптом не охоплює час до часу? І ми не просто тривожимося, – зрештою, відчувати тривогу – це нормально, – але ми триваємо в ній. Ми схильні перейматися. А це вже гірше!

Що це означає? Що Ісус відкриває нам про нас самих? Найперше те, що коли ми переймаємося, то все ще перебуваємо в смерті, в небутті, ми втягнені в той нігілізм, який простирається цілим світом. Чому? Бо поводимося так, неначе походимо самі від себе: я намагаюся робити те, чого хочу, та позаяк зустрічаю на своєму шляху повно перешкод, поринаю в тривогу.

Іноді ми виринаємо з того стану смерти: це саме те, що Ісус називає «маловірством» (див. Лк 12,28), ми – «міні-віруючі». Поводимося так, неначе ми – творці самих себе, а потім, коли щось не вдається, кличемо Бога на допомогу: з нашого серця починає виринати трішки віри. Це не найкраще характеризує нас: ми не знаємо самих себе, а звідси – не знаємо нашого Отця. Лише Ісус, улюблений Син, Який узяв на себе нашу смерть і воскрес у своїй, тобто в нашій людській природі, таким чином виявляє нам Отця.

Наш Отець! Як казали пророки, ми прийшли на світ із Його скелі (див. Іс 51,1). Від Нього ми народжуємося щомиті. Наше вічне і неповторне єство, до якого, звичайно, спричинилися наші батьки і наші предки, наша вільна, неповторна, вічна істота народжується від Отця кожної миті. Він дає себе нам, і ми існуємо завдяки тому, що Він безкорисливо нам себе дарує.

Наша біда, від якої походять наші тривоги, в тому, що часто забуваємо Його і діємо так, наче постали самі зі себе. Але нам так просто, так легко повернути своє обличчя до Нього, адже ми постали від Нього і надалі безперервно постаємо. Достатньо бути біля джерела нашої істоти, там, де Він є з нами, на глибині нашого серця.

Насправді ми боїмося переміни свого серця. Бо це вимагатиме від нас входити до нього частіше, не боятися тиші серця, в якій до нас промовляє Отець, кличе нас через своє Слово – Ісуса. Воскреслий Христос є доказом того, що Отець любить нас, адже Він став одним із нас і ніколи не перестає бути з нами. Кожен з нас переживає у своєму людському житті свої тривоги, страждання, надії, мрії та багато всього. Але все це воскреслий Ісус бере на себе, переживає з нами.

Наша віра починається саме з того: ми віримо у воскреслого Христа, а не в якогось невизначеного «бога», що перебуває завжди назовні нас. Наш Отець, живий Бог, дає себе нам в дар. І власне через те, що Він дає себе нам, дарує себе безкорисливо, і через те, що ми є Його образом, наші стосунки вільні, не нав’язані. Бог не є засобом, який можна спробувати, коли все решта не принесло результатів. Мусимо відповідати, як Він, свобідно, і цією свободою є хтось, хто живе в нас – Святий Дух.

Цей фрагмент Євангелія – один із найглибших за своєю простотою, і перші, хто слухав ці слова, мабуть, як і ми, не відразу зрозуміли їхній глибинний зміст: наш Бог є спільністю, тому Він є джерелом і сенсом тієї неповторної сутности нашої особи, основою якої є стосунки з іншими.

То ж просімо Святого Духа, щоб Він розбудив нас, щоб вивів нас із того «смертельного забуття», як ми кажемо в молитві, просячи прощення, з того «смертельного забуття», яким є наш гріх, наш відхід від Бога. Нехай Святий Дух, Дух спільности, зверне наш погляд до Отця і Його дітей в улюбленому Сині. Мусимо «знову стати Його дітьми» (див. Йо 1,12; 1 Йо 3,1). Це і є – «шукати Царства Божого» (див. Мт 6,33; Лк 12,31).

Потребуємо знову стати дітьми у довірі, тій довірі, якою лише Святий Дух може наповнити наші серця, якщо взиватимемо його. У нас, без сумніву, є причини стогнати, але стогони Святого Духа в нас – це зовсім інше! Це ті стогони, які Ісус узяв на себе, через які Він дає нам своє життя воскреслого. Просімо Його наполегливо – у цьому полягає віра – «обернути» нас до Отця, як звернений до Нього Ісус, Який віддав себе, і з довірою приніс себе Йому в дар. Цю довіру ніщо не може похитнути. Надія не засоромить, адже нам щедро даровано Святого Духа, Який є скарбом дібр.

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007

 

Інша стаття на євангельський уривок Мт 6,22-33

Проповідувати Царство Боже світлими очима

 
 

Sviate Pysmo

Katehysm-ugcc

Приєднуйтесь до нас в

 

yt

kalendar

Radist Evangelia